Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Пробачте, — підійшов до неї Костюк, — але мені треба негайно бути в клініці. Ви не підвезете?

— Ну звичайно.

Весь час мовчав, і тільки коли під'їхали до Інженерного гаю, ворухнувся:

— Ось тут, спасибі.

Вона натиснула на гальмо і побачила у дзеркальці, як червоно засвітився сніг іззаду.

— Скажіть, — спитав Костюк, — ви не шкодуєте, що витратили на мене день?

— Ні.

— Тільки чесно.

— Ні, не шкодую.

— Я думаю весь час про вас,

— Я теж.

— Коли ми зустрінемось?

— Запишіть мій домашній телефон, — сказала Валентин а.

— Скажіть. Я запам'ятаю.

— Забудете.

— Запам'ятаю, — вперто сказав він.

Вона сказала.

— Спасибі вам.

І перш ніж зачинити дверцята, попередив:

— Їдьте обережно, тут слизьке шосе. Тільки прошу вас — обережно.

— Добре, — засміялась вона.

Дорога вниз і справді була слизька й небезпечна. «Москвича» шарпало з боку в бік, машина ковзалась, наче ґринджоли, й двічі ставала поперек шляху — щастя, що не було зустрічних машин. Але тепер, коли поруч не сидів Костюк і не треба було стежити за кожним своїм словом, напруження зникло, й Валентина їхала безтурботно, вправно вивертаючи кермо, коли автомобіль заносило. Загнавши машину в гараж, вона пішла до центрального гастронома на Хрещатику, де купила ще гарячу півхлібину, сто грамів голландського сиру, сто грамів лікарської ковбаси й пляшку кефіру. Складаючи все це в нейлонову сумку, подумала, що якби хтось уважний зараз стежив за нею, то одразу зрозумів би — вона самотня, безнадійно самотня жінка.

Костюк, при всьому своєму високому коефіцієнті інтелектуальності, нізащо б у житті не вгадав, що містилося в чорній невеличкій валізці Максима Яковича Курінного. Білизна? Рушник? Кусень сала, загорнутий в газету «Сільські вісті»? Пластмасова мильниця? Вовняні шкарпетки? Банальність цих припущень була б самоочевидна, коли б Костюк знав хоч трохи цього задишкуватого чоловіка у валянках з калошами. Але професор Костюк, зайнятий, висловлюючись міністерською мовою, особистими справами , просто не звернув уваги на ще одного кандидата на операційний стіл. Такі щодня стікалися до клініки з усіх кінців України… Та й Максим Якович теж не втямив, що доля звела його на мить із людиною, від якої залежатиме його життя. Не приглядаючись до цієї ставної серйозної людини, вдягненої в якусь закордонну куртку та смішну кепку, Максим Якович почалапав собі потроху у вказаному напрямку, несучи маленьку валізку, в якій лежало двадцять пачок дріжджів, випущених Київським дріжджовим заводом на Глибочиці, по 7 копійок за пачку; це добро Максим Якович випадково купив унизу, коло трамвайної зупинки. Міркував собі так, що дріжджі завжди згодяться, й коли Ганна до нього приїде, він їй віддасть. Вона розкришить дріжджі й висушить, і так вони дочекаються великодня; тоді Ганна насипле дріжджі в склянку, наллє води, добре перетре й цю коричневу рідину з п'янким запахом виллє у відро, де міситиме борошно з яйцями на паски. А кілька пачок він накаже віддати кумі Олександрі, яка жене самогон; Максим Якович мав звичай одну-дві пляшечки самогону ховати від жінки в повітці або влітку на городі, щоб було чим пригостити друзів, а не канючити повсякчас у Ганни, яка лаялась і горілку дозволяла пити тільки на свята. Але головною окрасою невеличкої валізки Курінного був, безперечно, пошарпаний том, виданий «Соцэкгизом» у 1936 році під назвою: «Критическая история испанской инквизиции со времени ее учреждения Фердинандом и до царствования Фердинанда VII, извлеченная из подлинных архивных документов верховного совета и подчиненных трибуналов инквизиции дон Хуаном Антонио Льоренте». Цю книгу Максим Якович надибав у свого старшого сина Мишка, сержанта міліції, який жив у Києві на Відрадному, через що вся рідня Курінних завжди зупинялася в Мишка, коли приїздили в місто щось купувати. А що книга ця Мишкові була непотрібна, то він віддав її батькові, котрий любив читати всякі розумні книжки, всяку чудасію, через що його звали в селі прохвесором . Книжка ця, з інтересними картинками, хоч і з повириваними де-не-де аркушами, зацікавила Максима Яковича, й він узяв її з собою до лікарні. Цибулю й сало, що привіз як гостинець Мишкові, полишив на Відрадному, книжку ж поклав у валізку. А тепер ще й дріжджі туди ж кинув.

Лікарня сподобалась Максиму Яковичу. Приймальне приміщення — тепле, в підвалі, де його роздягли й викупали, — справило на нього найліпше враження. Посередині просторого покою, на блискучій кахляній підлозі, стояла ванна царських розмірів, у якій вільно вмістилося б дві, а то й три особи; потужний струмінь гарячої води бив у жовте днище ванни. Так, гарячої води тут не шкодували, не те що у дільничній лікарні села Млини, де лежав донедавна Максим Якович, — бо там треба було розпалювати піч обмерзлими дровами, ставити на піч виварку й відра, тягати їх (що не дуже охоче робила стара нянька Явдоха); тому й намагалися окремі несвідомі хворі проминути цю необхідну гігієнічну процедуру, аби не застудитись. Тут, у цій великій міській лікарні, все було, як у раю, — і навіть те, що Максима Яковича підняли після купання на третій поверх ліфтом; ліфт теж був великий, хоч возом заїжджай.