Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Поруч із ним вона могла зійти за дочку — принаймні так йому здавалось, бо він не любив свого обважнілого тіла, болісно відчував набряклість шиї, бачив, як поволі зникає колишня пружність шкіри й м'язів (те, що називається незрозумілим словом тургор ). Він поцілував їй руку — рука в неї теж була зовсім молода, ще без синьої окресленості судин. Костюк знав, що жінки починають старіти з рук: ще обличчя, захищене шаром косметики, зберігає дитинну свіжість, ще не виступають зморшки на шиї, а в руках з'являється якась суглобова вугластість, якась втомленість і спрацьованість.

— Що будемо робити? — спитала вона.

Він стенув плечима.

— Я так давно не призначав побачень, що навіть не знаю.

— Гаразд, — вирішила вона. — Я знаю, куди ми поїдемо. Мені все одно там треба побувати. Ходімо.

Вони пірнули в підземний перехід і перейшли на той бік майдану, до готелю «Дніпро». Валентина підвела його до забризканого брудним снігом «Москвича-408», витягла з сумочки ключ, відчинила дверцята.

— Ого, — здивувався він, — хто б міг подумати. Виграш по лотереї?

— Подарунок батька.

— Не боїтесь?

— Чого?

— Слизоти. Машину стукнути.

— Ненавиджу приватників, які бояться дихнути на машину. Це залізо. Коли ж на ній їздити, як не зараз?

Вона завела мотор і повільно рушила. Повернувши ліворуч, поїхали на Поділ. Вона вела машину впевнено — не було в її рухах ніякої жіночої манірності. Костюк милувався нею, її впертим обличчям і думав, що все повинно бути б не так; то він мав би повезти її кудись на машині, він мав би щось робити, а не сидіти так безсило. Та його «Волга» була безнадійно стара й поламана і взимку стояла в дворі, засипана снігом.

— Не холодно? Може, пічку включити? — повернула на мить до нього обличчя.

— Включіть.

— Як ви своїх хворих покинули?

— Сьогодні нема операцій.

— Ви знаєте, куди я вас везу?

— Знаю, — сказав він. — На край світу.

— Бензину не вистачить, — засміялась вона.

— Про передачу думок — це правда.

— Я теж не жартувала. Я справді щось відчула. Якийсь голос, — мовила вона, й хоч вони повільно сунули тихою подільською вуличкою, вона не повернула до нього обличчя, а навпаки — сиділа якось напружено, міцно стискаючи кермо, немовби гнали вони зі швидкістю сто кілометрів на годину.

Вони під'їхали до Куренівського шляхопроводу, розвернулися й поставили машину коло хідника, якраз навпроти стежки, що вела вгору, до психіатричної лікарні імені Павлова. Над ними, на пагорбі, дитинно сяяла білими стінами Кирилівська церква. Костюк не розумів, навіщо вони приїхали сюди — в паділ смутку, де всі людські трагедії виглядають лагідніше й безнадійніше, ніж в його клініці.

— Ви були коли-небудь у Кирилівській церкві? — спитала Валентина.

— Ні. Тобто був колись із батьком, в дитинстві. Нічого не пам'ятаю.

— Мені замовили статтю про реставрацію церкви, — ніби вибачаючись, пояснила вона.

На лікарняному подвір'ї, попід старенькими брудно-жовтими будиночками, сиділи зайшлі люди з торбами, сумками й клумаками; з повідчинюваних заґратованих вікон чутно було якесь шамрання, якісь відголоси. Кількоро мужчин у сірих халатах лопатами насипали вугілля у відра. Всюди висіли застережливі написи, які попереджали, що хворим вступ на територію державного заповідника суворо заборонено. Костюкові спало на думку, що він ніколи б не зміг тут працювати — в цій гнітючій атмосфері знесилення, непевності, невідомості, в понівеченому світі примар, таємничих наказів, шизофренічної замкнутості та маніакальних веселощів. Назустріч їм простувала жінка в халаті — стара й сива, але з яскраво розмальованими губами. Обличчя її бліде, — як у людини, що зрідка буває на повітрі, й застигле; тільки великі чорні очі жили на цьому наче випраному обличчі окремішнім життям: жінка ворушила бровами, грайливо підморгувала, соромливо примружувалась. Угледівши Костюка й Валентину, вона заклякла на стежці, що вела до церкви. Валентина схопила Костюка за руку..

— Скажіть, — мовила хвора, коли вони наблизились. — Ви часом не вінчатися йдете?

— Ні, — сказав Костюк.

— Я тут вінчалася, — кокетливо ворухнула бровами хвора. — У тисяча дев'ятсот дванадцятому році. Отець Тимофій нас вінчав. Але під час служби мій наречений втік. Ви його не бачили?

— Ні.

— Він такий рудий, пухнастий, з білими лапами. І кінчик хвоста теж білий. Він десь тут бігає. Піду пошукаю, — заметушилась хвора.

Коли вона відійшла, Валентина відпустила руку Костюка.