Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Я так злякалась.

— Напишіть не про церкву, а про те, що треба в Києві збудувати нову психіатричну лікарню. Бачили, в яких вони халупах туляться?

В церкві нікого не було. Їхні кроки відлунювали вгорі, під склепінням, там, де, висвічений морозяним лютневим сонцем, молодо всміхався Ісус, наче допіру він катався на лижах. Костюкові спершу не сподобалось тут; надто багато було на стінах мальованої тандити, різностильної мазанини: поруч із підробкою під пласке, контурне середньовіччя нахабно визирали лики святих, сфальшованих під фотографічну, рожевощоку манеру німецьких натуралістів. Міщанськими здались Костюкові мармурові колонки на царській брамі, заплетені в тугі вузли, наче той, хто робив ці колонки, хвалькувато підштовхував усіх: он, мовляв, що я можу втнути. Байдужим залишив Костюка навіть сам Врубель, славнозвісний Врубель, таємничий Врубель, легендарний Врубель. Чотири його образи, що висіли перед вівтарем, були чужими в цих холодних старовинних стінах, у суворому просторі Київської Русі, де все потребувало іншої правди — простішої й наївнішої. Надто вже великою майстерністю були позначені образи Врубеля. Особливо неприємною здалась Костюкові богоматір: її екзальтоване обличчя чимось схоже було на обличчя тої старої хворої жінки, котру зустріли вони перед церквою. Погляд у богоматері темний, напружений, лихий, і такий самий погляд передала вона дитині, що сиділа на її руках. «Не гаразд, — подумав Костюк. — Навіщо робити з світлої легенди психопатичну каламуть?»

Вони пішли в лівий притвор, і тільки там зрозумів Костюк, що недарма вони сюди приїхали: з-під здертого шару дешевої, вкритої пухирцями олійної фарби прозирали прадавні ніжні червонясті й зеленкуваті барви тих далеких майстрів, чиї кістки вже зотліли; ті безвісні майстри знали, як допасувати до стін святі постаті, як кинути на трав'яне тло веселий візерунок, як з'єднати лазуровими смугами різноколірні орнаменти у єдину сукупність. Постаті, що випливли з-під шару віків, здавалися прозорими, кволими, мовби вони тяжко перехворіли і їм ще треба було набратися сили, але в них почувалася та найвища, неметушлива й не тимчасова правда, яка не міняється з бігом часу та не підлягає примхам моди. В деяких місцях ще не всі фрески було очищено від пізніших нашарувань; світлими озерцями дивилися вони з-посеред брудного малярства останніх кирилівських богомазів.

Надивившись на фрески, вони ступили в бічні низенькі дверцята й стрімкими сходинками зійшли на хори. І тут Костюк побачив на протилежній стіні, високо вгорі, янгола, в якого на місці лиця було прорубано невеличке напівкругле віконце, звідки лилось останнє світло того дня.

— Янгол-світлоносець, — сказала Валентина.

— Ні, — заперечив їй Костюк. — Це янгол після трансплантації. Тільки замість голови йому пересадили вікно.

Він узяв її руку, і йому здалось дивним сном те, що з ним відбувається: ця вродлива, ще майже незнайома жінка поруч, і те, що вона не забрала руку, і ця лунка тиша, і виблиски золота на німбах святих, і радісне передчуття весни — вологої, з голим мокрим віттям, з почорнілими вулицями й забризканими грязюкою автомобілями — прийшло до Костюка; він подумав, що він ще не такий старий і що інколи йому до болю хочеться перескочити через огорожу Ботанічного саду й пограти з хлопцями в футбол.

Після Кирилівської церкви вони поїхали на лівий берег Дніпра, до Гідропарку, але там дув крижаний вітер, і вони швидко повернулись до машини; тепер вони вже не вели легкої світської балачки, зникла невимушеність; вони погрілися в машині, кожен із них наче на щось чекав, але нічого не сталось. День тихо вмер за потойбережним крутим схилом. Гора, за якою ховався Київ, наллялась непроглядною чорнотою.

Валентина повела машину в середмістя. За останні роки Костюк уперше їхав отак без усякої мети, не розплановуючи наперед свій час. Він попросив Валентину зупинити автомобіль і подзвонив у клініку з телефону-автомата, що висів на стіні будинку. І подумав, що вперше дзвонить він у клініку з вулиці, а не з кабінету, не зі зручного крісла.

Валентина, вийшовши з машини, спостерігала, як став одразу далеким і різким цей чоловік, неначе сам себе перекреслив, коли розмовляв із невідомим Данилом, питав, скільки крові перелито хворому з післяопераційної палати, питав про якісь хлориди й протромбіновий індекс, а потім лаявся, коли Данило не міг йому відповісти на якесь запитання.

Ця висока обважніла людина з владним обличчям, коротким сивіючим волоссям — жорстким і колись, мабуть, смоляним — увійшла в її життя впевнено і майже брутально. В Костюкові відчувалась та незрозуміла сила влади над життям і смертю, що примушувала людей підкорятись йому; Валентина вперше бачила таку людину зблизька. Поруч із ним почувалася маленькою, слабкою, нічого не вартою, й це було незвичне почуття, бо досі все було навпаки: коло істеричного слабкодухого чоловіка вона здавалася впевненою, сильною, рішучою. Валентина відчула, що змерзла і втомилась.