Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Чого варті окремі слова, коли знецінено цілі держави? Чого варті стоси паперу, списані сучасниками Наполеона про обставини його смерті, коли я знаю цифри , які кидають світло на цю похмуру історію. Офіційний діагноз твердив, що Наполеон помер від раку шлунка, але багато лікарів мало сумнів, тим більше, що сам Наполеон у своєму заповіті 15 квітня 1821 року писав:

«Я помираю не своєю смертю. Мене вбила англійська олігархія та її найманий вбивця». Нещодавно, через 140 років по його смерті, було висловлено припущення, що Наполеона отруїли миш'яком. Для перевірки Г. Сміт з університету в Глазго (Шотландія) провів дослідження Наполеонового волосся, що збереглося до наших днів. Пробу волосся було опромінено впродовж доби потоком нейтронів від реакторів англійського атомного дослідницького центру в Гарвеллі. Виявилось, що волосся Наполеона містить у собі кількість миш'яку в 13 (!) разів більшу, ніж нормальне людське волосся. Більше того: волосся було порізане на шматочки, і кількісний розподіл миш'яку за довжиною волосся дав змогу дійти висновку, що Наполеона отруювали поступово й систематично; було встановлено з точністю до двох тижнів періодичність прийому ним миш'яку за останній рік його життя на острові.

Цифри починають втручатися в замкнений світ індивідуальних людських переживань та масових панічних реакцій, що супроводжують війни і катастрофи. Так, за даними Агрелла (1965), 80–90 % солдатів американської армії відчувають страх під час бою (дані отримано на матеріалах корейської та в'єтнамської воєн). При цьому в 25 % спостерігається блювота, 10–20 % не спроможні контролювати випорожнення та сечовипускання. Звичайно, це надто приблизні дані, які не можна механічно переносити на інші війни і армії, але ясно, що ми згодом прийдемо до кількісної характеристики мужності чи боягузтва окремого солдата, отриманої заздалегідь перед боями за допомогою певних психологічних тестів.

Цифри вводять нас у таємничі лабіринти влади — як у дрібних і кумедних її виявах, так і в формах, сповнених кривавого історичного смислу. Завдяки люб'язності М. І. Пирогова, опікуна київської учбової округи, ми довідуємося, що в 1858 році з 4109 учнів київських, білоцерківських, подільських, чернігівських та інших гімназій округи був підданий тілесним тортурам 551 учень, тобто 13,4 %, а загалом вихователі покарали 1891 учня (46 %) за лінощі, пустощі, злодійство, куріння тютюну та інші злочини. Всі учні М. І. Пирогова — хлопчики й дівчатка 1858 року — мирно спочивають на кладовищах України, але їхня недисциплінованість втілена в цифрах і залишилася на науку прийдешнім поколінням.

Посміхнімося сумною й доброю усмішкою і перейдімо до наступних цифр, перед якими треба зупинитися в мовчанні, люті та сльозах. Ось важкі, сталеві, як тюремні грати, числа, на яких будувалася влада німецької націонал-соціалістичної імперії: 45 000 функціонерів гестапо реєстрували в 59 управліннях всі вияви ворожості до режиму; 30 вищих керівників СС і поліції на чолі 65 000 солдатів служби безпеки та поліції порядку, що налічувала 2,5 млн. вояків, стежили за безпекою райху; 40 000 есесманів охороняли мільйони в'язнів у 20 концтаборах та 160 таборах примусової праці; 100 000 інформаторів СД стежили за думками всіх громадян великої німецької імперії.

А ці громадяни, як повідомляла свого часу газета «Pädagogische Zeitung», посилено гризли нігті у передчутті майбутніх великих перемог рідної держави. З 1000 школярів Берліна у 130 нігті було покусано зовсім, а в 100 було згризено лише передні частини нігтів».

Наступного дня, нашвидку впоравшися з невідкладними справами, Костюк вийшов із головного корпусу клініки — триповерхового будинку невиразної, скоріше заводської архітектури, що стояв поміж ампірних особняків колишньої земської лікарні; а що попередники Костюкові, які їздили сюди на прольотках і лікували хворих каломеллю та кровопусканнями, були люди з практичними навичками і не без гумору, то лікарню вмістили вони поруч із кладовищем, де церква стояла маленька, а зараз майже зовсім зруйнована. Бо вона й не була потрібна: на кладовище кілька років тому наклали вето — отой визначений законом та інструкціями «цвинтарний термін», згідно з яким упродовж двадцяти років землі ці, куди покладено не одне покоління киян, не можна було чіпати з тим, щоб очистити цей чорнозем, аби згодом, коли стануться неминучі біохімічні процеси перетворення живої плоті на мертві мінерали й коли біль живих вгамується, можна було б зрівняти цю місцевість і влаштувати на ній радіснішу установу — парк культури й відпочинку або, наприклад, трикотажну фабрику. Так що тепер скорботна духова музика — головним чином марші Шопена — не краяла душу хворим і не відвертала їхню увагу від лікувального процесу. Земські економісти обгородили лікарню й кладовище однією огорожею, з'єднавши ці принципово різні заклади капітальним залізним плетивом, тепер уже іржавим і повиламуваним у різних місцях для зручності хворих, аби легше їм було виходити на схили гори.