Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Ми кажемо холодні слова, ми дивимось на екрани осцилографів, де серце спалахує, як метеор, що пробиває товщу нічного неба, ми вигадуємо ноосфери і цифросфери, але ми завжди лишаємось такими самими, якими були при народженні цього великого невідомого світу: нам потрібне тепло рук, і дотик тіл, і тихе найпростіше слово, і забуття, і повернення до нас самих, до наших джерел, до глибин нашої людської сутності. І що таке час? Чи рівне поле, по якому йдемо все вперед і вперед, відміряючи відстань нашого поступу, чи коло, що не знає напрямку руху, не знає початку й кінця, — знає лише наше невпинне кружляння й повернення до тих земель, звідки вирушили ми в мандрівку. Коло, таке саме, як земля, планети, зорі та інші ущільнення матерії.

Він знову побачив ту безсилу руку, білу, неживу білу руку. «А я так і не прочитав «Іфігенію», — подумав він.

Костюк ступив крок до столу.

Тепер на нього дивилися всі, хто був у реанімаційному відділенні.

Й тоді:

прибіг майор Софронов. Де тільки він узявся? Не закривавлений, не в подертій білизні, а в новому костюмі, білосніжній нейлоновій сорочці, в краватці, прибіг і захихикав, застрибав, заметушився, забігав навколо Костюка і все пальцями тицяв, усе кричав: «Ну як? Як? Приємно? Тепер розумієш, що то значить — убивати невинних людей? Кров моя на тобі, кров не чорнило — не змиєш. Але я живу, живу! Я виповз тоді з-під Ясинуватої, хоч ви й задушили мене. Не вмієш ти ні вбивати по-людському, ні любити. Де воно, твоє малятко? Лежить на столі? А хто в цьому винен? Хто? Ти! Ти — вбивця! Вбивця! Вбивця! А тепер візьми в неї серце. Віддай його футболісту. Так, так! Віддай футболісту. Хай пограє в футбол. Людство повинно грати в футбол. Віддай, віддай! Чого стоїш? Боїшся? Дивіться — великий, сильний, завжди і в усьому правий професор Костюк боїться. Боїться взяти серце у нещасної жінки, котру він довів до загибелі. Звичайно, звичайно. В неї він не візьме серце. Ніколи. Нізащо. Хоч футбол — найкраща гра в світі. Бо це його коханка. От якби тут була чужа жінка — тоді інша справа. Тоді він узяв би живе серце не вагаючись. Хай живе футбол!»

Костюк провів рукою по обличчю, заплющив на мить очі і ступив другий крок до столу.

До нього наблизився Микола Іванович Собінов у масці, зав'язаній під самі очі. Голос спокійний, очі — перелякані.

— Нарешті, — сказав Собінов. — Треба вирішувати. Ось її історія.

Він став неголосно читати:

— Потерпіла Зінаїда Кричевська, двадцяти трьох років, робітниця Дарницького шовкового комбінату. Таксі, в якому їхала потерпіла, зіткнулося з самоскидом. Шофер загинув на місці. Діагноз при прийомі в клініку: відкритий перелом зводу й основи черепа з пошкодженням речовини головного мозку, закритий перелом правого плеча, відкритий перелом лівої гомілки. Термінальний [15] 15 Термінальний (лат.) — кінцевий, передсмертний. стан. У результаті реанімаційних заходів вдалось підняти артеріальний тиск до 60 міліметрів ртутного стовпчика й тимчасово стабілізувати гемодинаміку. Проведено трепанацію черепа. Але неврологічного поліпшення ми не домоглися. Зараз зафіксовано незворотне пошкодження головного мозку: арефлексія, мідріаз, ізоелектрична лінія на ЕЕГ. Наявні всі явища мозкової смерті. Ми вважаємо, що хвору можна переводити в трансплантаційне відділення. Нонна Михайлівна з цим згодна.

Костюк ступив ще один крок.

І тоді:

прийшла до нього дружина. Тільки не така, як на фотографіях, — на фотографіях вона виходила чомусь негарною, не схожою на себе; в житті вона була кращою. Нечутно підійшла до нього, як завжди підходила, коли він працював за письмовим столом, — підходила, цілувала і йшла собі, ніжна і тиха. Підійшла і поклала руку йому на плече: «Ця жінка — моя сестра. І сестра Валентини. І твоя сестра. Ми всі тут — брати й сестри. Не забувай цього. І ти будеш щасливий. Будеш щасливий».

— Ми робимо все, що тільки нам під силу. Але… — Собінов розвів руками.

— Її батьків знайшли й привезли. Вони тут, — сказав Мовчан, — із ними треба поговорити. Ви повинні поговорити.

— Може, підемо митися? — спитав Собінов.

— Треба підключати АШК, — сказав Мовчан. — Бо серце ось-ось зупиниться.

— Як бути з Максимовим? — спитала Хмелько.

— Почекайте, — сказав Костюк. — Почекайте.

Він вийшов із реанімаційного відділення. Всі здивовано подивились йому вслід.

Довгий коридор кінчався білою перегородкою, за якою вже було трансплантаційне відділення. Коридор був довгий, нескінченно довгий. Таким у дитинстві Костюк уявляв життя: довгим коридором, куди виходили двері різних кімнат — кімнати сміху, кімнати журби, кімнати іграшок, кімнати батьків, кімнати друзів, кімнати розваг, кімнати плачу. Все було, тільки кімнати смерті не було в тому коридорі. Такої маленької кімнати з заґратованим віконцем, з цементною підлогою та широким оцинкованим столом, посередині якого зроблено отвір для стікання води, щоб стіл той легше було мити.