Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Швидкість і повна самотність — ось що зараз було їй потрібне.

О четвертій годині ранку Костюка розбудив різкий телефонний дзвінок.

Костюк заснув о другій годині. Весь вечір і півночі дзвонив до Валентини. Телефон не відповідав. Костюк важкою ходою міряв кабінет. Випалив пачку сигарет, а коли сигарети кінчились, взявся докурювати недопалки, від чого відчув гіркий присмак попелу в роті. Спробував був сісти за статті, підготовані співробітниками до збірки «Проблеми торакальної хірургії», та швидко кинув цю роботу. Статті видались йому дрібними, малозначущими, його все в них дратувало: казенно-науковий знеосіблений стиль, відсутність яскравих ідей, невирішеність тих проблем, за які брались автори. Нарешті, вкрай змучений, ліг спати. То був не сон, радше забуття. Коли задзвонив телефон, він одразу підхопився, наче чекав на цей дзвінок, наче зовсім не змикав очей. Серце билось швидко й сильно — як на фронті, коли вночі починався обстріл і треба було бігти до поранених.

— Слухаю.

Він ледве не гукнув у трубку: «Валю, це ти?»

Дзвонив Микола Іванович Собінов.

— Привезли донора, — сказав він голосом, в якому не було ні збудження, ні якихось інших почуттів. — Ми в реанімаційному відділенні. Машину за вами вислали.

— Що з донором?

— Це жінка. Автомобільна катастрофа. Перелом основи черепа. Майже безнадійна.

«Як холодно, як холодно, як холодно», — подумав Костюк. У нього зуб на зуб не попадав. Швидко одягнувся, накинув на себе теплий светр. Закип'ятив воду в чайнику, налив півсклянки окропу, кинув ложку розчинної кави — й, не додаючи цукру, випив гірку каву. Вибіг на вулицю. Машини ще не було. Все після дощу було вогке й холодне. З дерев у Ботанічному саду вітер струшував останні краплі дощу. Костюк подумав, що сьогодні — ніч, коли народжується листя. Ніч 16 квітня. На хіднику, що прилягав до огорожі Ботанічного саду, з'явилась парочка, їхні кроки здалеку лунали вздовж лінії будинків, але голосів не було чутно. Хлопець і дівчина ступали кілька кроків, потім зупинялись і цілувались; вони наблизились до Костюка й, не звертаючи на нього найменшої уваги, пригорнулись одне до одного, застигли в довгому поцілунку. Костюку стало ще холодніше. Його проймав дрож. Він подивився на годинник. Не встиг розгледіти стрілки на циферблаті, як із боку вулиці Толстого засвітились фари. То йшла по нього машина.

Мовчки він їхав нічним містом. Знав ту зрадливу тишу, ту ілюзію спокою й сну, квартали без людей, вікна без світла — немов і справді зупинився час; нерухомий негатив міста в ту ніч, коли на деревах з'являється перше листя.

Бігцем зійшов на другий поверх, де розташоване було реанімаційне відділення. Його зустрів Даня Мовчан — у халаті з закасаними рукавами, в масці. Маску скинув, як побачив шефа.

— Ну що там?

— Погано. Майже безнадійна. У неї та сама група крові, що і в Максимова. Тканини імунологічно сумісні. Серце в доброму стані.,

— Мозок?

— Ось енцефалограма.

На енцефалограмі самописець малював рівну лінію.

— Члени судово-експертної комісії приїхали?

— Грай-Городецька вже тут. Зараз привезуть Нечая. Всі інші приїхали.

Костюку подали халат:

— Може, почнемо готувати Максимова? — спитав Мовчан.

— Почекай.

Відчинив двері реанімаційного відділення. Сліпуче світло, білі кахлі, білі халати. Тут було чоловік десять. Нонна Михайлівна Грай-Городецька щось спокійно диктувала Оксані Хмелько. Коло хірургічного столу, де лежала потерпіла, стояв штатив із ампулою, в якій чорніла кров. Одна з медсестер набирала в шприц магнезію з великої, 10-кубикової ампули. Звичайна, тисячу разів бачена картина.

Та дивно: він не міг ступити ближче до столу. Як удари грому наростали в ньому страх і замішання перед буденністю всього, що відбувається в цій кімнаті. Обличчя потерпілої він не бачив — воно, власне, й перестало існувати як обличчя: забинтоване, розбите, до рота вставлено гумову трубку, через яку апарат РО-2 для штучного дихання нагнітав кисень, очі, які нічого не бачили. Він угледів лише безсилу руку, що лежала на столі, — рука теж була необхідним елементом рятувальних заходів: у ліктьовій ямці стирчала у вені голка, зафіксована до шкіри лейкопластирем. Крапельне переливання крові. Але було щось зворушливо ніжне в тій безсилій руці, в тих знекровлених лініях молодого жіночого тіла.

Й тоді:

Костюк усе побачив на власні очі, наче був ясновидцем. Хотів закричати, затулити рукою очі, хотів прокинутись, та не міг. Він знав, як це буває: швидкість, швидкість, стрілка спідометра коло 100, потім перед автомобілем з'являється якась несподівана перешкода, трактор чи самоскид, права нога ще встигає натиснути на гальмо, але пізно. Страшний удар, капот зім'ято, як аркушик паперу, мотор зірвано з рами, замість фар і бампера — залізне місиво, мотор зі скреготом всувається всередину автомобіля, а той, хто сидить за кермом, пробиває головою вітрове скло, ламає грудну клітку на рульовій колонці, втрачаючи свідомість раз і назавжди. Він побачив розтрощений і зім'ятий червоний «Москвич-408», і йому привиділась закривавлена Валентина зі страшними синцями під очима: кола смерті, ознака перелому основи черепа. Все його життя і все його кохання — все здалось тепер ламке і нікчемне, як порожня ампула з-під магнезії. Стукіт її серця пролунав серед тиші — цей звук був нестерпно гучний і рівний, як биття метронома, що відміряє останні хвилини життя. Взяти її холодні пальці в свої долоні — зігріти їх своїм диханням. Віддати все, щоб вона не вмерла, вмерти самому, лежати в багні, в снігах, у мерзлій землі, аби тільки вона жила, його малятко. Бо в тому житті — і його життя, скільки вона житиме — стільки і йому відміряно життя.