Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Завтра. Він подивився на годинник. Власне кажучи, завтра вже настало. Ми зустрінемося сьогодні.

То було найкраще місто на світі: серед рожевих і попелястих земель, у півтонах Пониззя, в ранковій дрімоті в іржанні лошат (у базарні дні з усіх сіл тяглися сюди селянські вози) воно звисало над нерухомою зеленою водою Смотрича, на зламах каменю й землі, часу й історії. Воно було вгорі, в білястій куряві, в розпеченій на сонці мертвоті старих вуличок, над урвищем, над кам'яним каньйоном; усе вічне стояло на стрімчаку, на скелястих островах — руська брама, ратуша, вірменська дзвіниця, кафедральний костьол та фортеця, чиї гостроверхі башти нагадували здаля постаті татарських дозорців у хутряних малахаях; кам'яний щит Поділля — щит, який сотні років перебував не в українських руках. Усе бідне, злиденне, тимчасове тулилося внизу — серед зелені Карвасарів; тут ховалися старі дерев'яні будиночки, смітники, стежки в бур'янах, тут завжди стояло вогке повітря ущелини.

То був Кам'янець-Подільський, місто, в якому народилась і виросла Валентина. Вона любила своє місто тою сентиментальною старосвітською любов'ю, якої не може бути в індустріальних задимлених містах, великих людських конгломератах, де втрачається почуття кровної спорідненості людей, дерев, будинків і землі, де зникає почуття просторової дитинності й пізнавальності того світу, в якому ти існуєш. Батько її був професором педагогічного інституту, мати викладала музику в культурно-освітньому училищі.

Дивно, коли Валентина пригадувала Кам'янець-Подільський, перед її очима одразу поставали не мури фортеці з ядрами, що вгрузли в їхню припилюжену поверхню, не мости над Смотричем — пам'ять її дитячого ляку перед висотою, навіть не її затінена вуличка в Новому місті, де, крім винної крамнички, в якій продавали колгоспне виноградне вино, та будки шевця, ніяких пам'яток культури не було. Валентина перш за все згадувала ту жінку, яка щодня проповзала перед їхніми вікнами: це була стара жінка, що зберегла залишки колишньої вроди, дуже охайно завжди одягнена, з гладко зачесаним чорним колись волоссям. У жінки було паралізовано ноги. Казали, що під час громадянської війни вона була медсестрою й що тоді, в якомусь бою, її тяжко поранило в хребет — і відтоді паралізувало ноги. Ще оповідали якусь дуже романтичну історію, ніби на Карвасарах живе старий, котрий колись любив цю жінку, і нібито десятками років вони, живучи в одному місті, ухиляються від зустрічі; а живуть самотиною. Жінка посувалась по місту в дивовижний спосіб — за допомогою двох невеличких лавочок: на одній сиділа, другу ж переставляла — й підтягувалась до неї на руках, переносячи тягар безвільного тіла. Відтак брала вільну лавочку — й переставляла її. Валентина з острахом дивилась на цю мовчазну (ніколи не бачила, щоб вона з кимось розмовляла) жінку, на обличчі якої завжди була нерухома маска байдужості й погорди.

Вранці, прокинувшись, Валентина пригадала ту жінку: куди вона повзала щодня? Чи мала вона якусь мету? Скільки кілометрів начовгала вона в своєму житті на тих двох лавочках і навіщо?

Ранок починався такий чистий і вмиротворений, що слід було б оголосити якесь всесвітнє свято. Валентина подумала, що в такі дні всі люди повинні освідчуватись одне перед одним у коханні; якби то була субота чи неділя, всі надягли б краще своє вбрання й висипали на вулиці, — і все це нагадувало б великдень. Вона встала, пішла на кухню, аби зготувати собі сніданок.

На кухні чистила картоплю Ольга Дмитрівна Тартаковська. Вона робила це майстерно — з-під її гострого ножа лушпайка виходила тонка, майже прозора; Ольга Дмитрівна працювала в дірявих гумових рукавичках.

— Валюшо, — подивилась важно Ольга Дмитрівна, — у вас сьогодні чудовий вигляд. Ось що значить молодість. І весна.

Вона зітхнула.

«І кохання», — подумала Валя. Тартаковські бачили Костюка не раз і не двічі, але жодного разу не спитали Валентину про нього, не спробували встромити носа в її життя. Вони поводились так, наче Костюк не існував.

— Знаєте, Ольго Дмитрівно, — раптом сказала Валентина, — цей мій приятель, що ходить до мене. Ви його бачили…

— Так, — стримано хитнула головою Тартаковська.

— Це професор Костюк. Хірург. Я його люблю. Він хоче зі мною одружитись.

— Ви й справді його любите?

— Так.

— Колись, коли я була молода, в мене закохувались різні люди, — мовила Тартаковська. Вона підійшла з мискою чищеної картоплі до раковини й пустила воду. Поки не помила картоплю, рукавичок не скинула. — Я була надто романтичною особою і кожного, хто освідчувався в в коханні, я питала; чи погодився б він разом зі мною померти? Я тоді думала, що це і є ознакою найміцнішого кохання. Коли людина погоджується вмерти одночасно з коханим, у хвилину найбільшого щастя. Були такі, що погоджувались. Потім я познайомилася з Олександром Даниловичем. Був він тоді такий же маленький, як і зараз, непоказний, всього-на-всього студент. У товаристві тримався скромно. А мене тоді оточували блискучі кавалери.