Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Слухай, — сказав він. — Ти не знаєш художника Маркевича?

— Володю? Знаю. Це геніальний хлопець.

— Що значить — геніальний? Не люблю, коли люди розкидаються цим словом.

— Він геніальний у прямому значенні цього слова. Йому притаманні всі ознаки геніальності. Й цим він відрізняється од нас, звичайних людей.

— Ознаки геніальності?

— Так, — сказала вона. — Він безмежно талановита людина. Зараз його малюнки мало кому відомі. Через двадцять років їх знатиме весь світ. Це перше. Він абсолютно й до кінця відданий малярству. Він живе вбого, хоча б міг халтурою заробляти великі гроші. Це друга ознака геніальності. И третя: його тепер не розуміють. Він говорить якісь пророчі слова, але його не розуміють. Він випереджає свій час. Звідки ти знаєш Маркевича?

— Він лежав у мене в клініці. Пророцтва, які виголошує він, були сформульовані людством майже дві тисячі років тому. Малюнків його я не бачив, нічого не можу сказати. А від життя він даремно відмовляється. Він — слабка людина. Звання генія йому не по плечу. Геніями стають сильні.

— Якщо мені щось у тобі не подобається, то це тільки твоя категоричність, — сказала вона. — І цей твій культ сили.

— Інакше не можу, — сухо сказав він. — Моя професія вимагає категоричності: так, ні. Не треба все ускладнювати.

Він показав їй кімнату Сергія. Два роки тому це була їхня кімната. Їхня з дружиною. Від тих часів залишилась тут скляна шафа з ляльками, які завжди привозив із закордонних поїздок. Польські куяв'янки в смугастих спідницях, з золотими косами, угорські файні дівки — повнотілі, рожеві, в яскравих тюрбанах на голові, чеські морав'янки в білих блузках, чорних камізельках, гаптованих золотом, німецькі браві Ганси в червоно-зелених мундирах прусської армії часів Фрідріха-Вільгельма III, французькі чорноокі Маріанни в коротеньких спідничках, з-під яких визирають мереживні панталони, шотландські гвардійці в ведмежих папахах, голомозі, з оселедцями, усміхнені китайські мандарини, дебелі фламандські жінки в зеленкуватих очіпках та дерев'яних черевичках, араби в білих бурнусах, чілійці в чорних із сріблом строях. Його мандрівки й спогади. Міжнародні конференції, симпозіуми, містер Костюк, спеціальний жетон із прізвищем у лацкані піджака, проблема міжнародних контактів, екскурсії в хірургічні центри, готелі за п'ятнадцять доларів… Пригадав, як увечері вийшов у Нью-Йорку на вулицю — перехожих майже не було: лише блискучими привидами повз готель линули автомобілі; й раптом він побачив двох мужчин. Обійнявшись, вони йшли по хіднику й співали. Він не повірив своїм вухам: на весь нічний Нью-Йорк, на все небо, висвічене палахкотючим полум'ям реклам, незнайомі співали російську пісню, яку не раз доводилось йому чути на війні. Він застиг коло стіни. Емігранти, зрозумів він. Голосно горланячи, незнайомі пройшли повз нього. В них були похмурі, зосереджені обличчя.

Валентина мовчки подивилась на шафу з ляльками, нічого не сказала. Там побачила вона й латиську ляльку, яку в поїзді, в день їхнього знайомства, показував їй Костюк. У неї спітніли долоні. «Завтра, — подумала вона. — Я боюсь. Як прийме мене син? Що я казатиму? Господи, як важко пройти шлях від кохання до того огидного формального ритуалу, що зветься шлюбом. Шлюб. Слово бридке, мов калюжа. Навіщо це мені? Ні його прізвище мені не потрібне, ні його слава, ніщо. Мені потрібен він. Його любов».

Вона подивилась на годинник.

— Треба йти.

— Ти засвоюєш мої найгірші звички.

— Справді треба. До побачення, коханий. Мене не проводжай. Мені ще треба зайти до знайомої з редакції. Вона живе недалеко.

— До завтра. Я подзвоню.

Сергій прийшов пізно ввечері, збуджений, радісно розповідав, як вони виграли у «Буревісника», як спочатку йшли вони очко в очко, а потім вирвалися вперед, і як Вітька Косарихін на самих фолах здобув 14 очків — у нього абсолютно влучні кидки. Потім він спитав, чи не дзвонила Люда.

Ні, не дзвонила.

Костюк нагодував сина. Йому приємно було дивитись, як хлопець наминає варене м'ясо, як ламає хліб сильними руками, як тицяє цибулиною в солонку й потім гризе молодими зубами гіркі зелені стебла.

— Слухай, старий, — сказав Костюк, коли Сергій повечеряв. — Я тебе прошу: завтра ніде не швендяй. Прибери квартиру. Будь удома ввечері. В нас будуть гості.

Сергій подивився на батька.

— Буде вона, — сказав Костюк. — Наведи лад у хаті.

— Гаразд, — сказав миролюбно Сергій. — Наведу.

Яблуко дозріло, подумав Костюк. Тепер нам лишається сісти довкола самовара, розпалити в ньому дров'яне вугілля й вести всім товариством задушевні повчальні бесіди про добро й зло.