Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Неправда, сказала вона сама собі. Є річ, заради якої варто було народитися, скінчити факультет журналістики й списати купу нікому не потрібного паперу. Одна ця річ може виправдати всю твою журналістську кар'єру. Ти звільнила з тюрми невинно ув'язнену людину. Ти забула про це? Хіба це мало — врятувати хоч одну людину? То був звичайний радгоспівський шофер, якого засудили до трьох років таборів: коли перевозив силос, із кузова його машини звалився якийсь дядько, переламав хребет., Валентина згадала, як була в тюрмі: спочатку відчинилось невелике віконце й чиєсь пильне око приглядалось до неї, як узяли її посвідчення, як провели в кабінет начальника тюрми. Туди ж привели в'язня: стрижений, жовтий, боязкий. Під час війни, його, полоненого прикордонника, повезли до Франції — він утік, пішов у партизанський загін, мужньо воював і став членом Французької комуністичної партії. Вдома його жінка витягла з-за образа замотаний у ганчірку партійний квиток, показала Валентині. Партійний квиток № 411180, виданий місцевою організацією ФКП у Понтьє. На зворотному боці обкладинки — в жалобній рамці прізвища:

П'єр Семар. Розстріляний гітлерівцями.

Габріель Пері. Розстріляний гітлерівцями.

Жорж Водлі. Закатований гітлерівцями.

Жан Катла. Гільйотинований зрадниками з Віші.

Навіщо таку людину тримати в таборі, питала Валя в прокурора області. Кому це потрібно? Стався трагічний випадок. Але хіба його винуватець є кримінальним злочинцем? Після її статті, що називалась «Член партії розстріляних», шофера звільнили.

Валентина вивела свого «Москвича» з гаража, набрала цеберко води й почала мити машину. Вона робила це залюбки. Починала з правого крила, потім переходила до радіатора, бампера, капота, вітрового скла. Великою щіткою шурувала машину — й та відмолоджувалась у сонячному світлі, сяючи всіма хромованими деталями. Валентина кілька разів міняла воду. Коли весь кузов було вимито, взялась до найбрудніших частин — колес та ковпаків. У ковпаках почала віддзеркалюватися викривлена Валентинина постать.

Що скажуть батьки, коли дізнаються про Андрія, подумала вона. Скажуть, що це — чергове моє дивацтво. Почнуть плакати над моєю долею, знайдуть тисячу аргументів проти мого одруження. Потім згодяться. І знайдуть тисячу аргументів за моє одруження. Є тільки один аргумент, якого вони ніколи не визнають: кохання. Це справді дуже смішний аргумент. Його не зважиш, не підрахуєш у карбованцях, не зафіксуєш у довідках. Кохання. Щось нематеріальне й неіснуюче.

Машину вона витирала замшевою ганчіркою: замша жадібно вбирала в себе краплі води. Після замші все блищало, як свіжолаковане.

Готую весільний поїзд, усміхнулась Валентина. Треба тільки в цей весільний поїзд залити олію АС-8.

Рівно о п'ятій, як вони умовились, вона під'їхала до Інженерного гаю. Стала там, де зупинялась взимку, коли відвозила Андрія в клініку. Чекала недовго — хвилин п'ять. Костюк вийшов не сам — із ним ішло ще двоє мужчин. Валентина не знала їх. То були Даня Мовчан та Боря Голуб. Побачивши «Москвича», Костюк поквапливо попрощався з супутниками й побіг до машини. Мовчан і Голуб приглядались до шофера.

— Ясно, — сказав Мовчан, коли Костюк сів у машину. — Запитань більше нема. Тобі все ясно?

— Приємно, коли шеф починає брати приклад із своїх підлеглих, — скромно зауважив Голуб.

Вони побачили, як Костюк поцілував Валентину.

— Запиши номер машини, — сказав Мовчан. — Вони порушують правила вуличного руху.

— Яка багатогранна людина, — сказав Голуб. — Він навіть уміє цілуватись.

«Москвич» зрушив із місця й поїхав униз, найкоротшою дорогою, на якій висів червоний, з жовтою смугою знак «В'їзд заборонено». Всі інститутські шофери їздили по цій дорозі, яка втричі скорочувала відстань до міста; раз на півроку тут з'являвся автоінспектор, який штрафував порушників. Але таких було небагато — якісь недосвідчені новачки. Всі інші на цей час дорогу обминали.

— Завези мене на Центральний стадіон, — попросив Костюк.

Вони зайшли на стадіон із боку Червоноармійської. Ідеально зелене поле було готове до матчів; поле скидалось на ще не вирішену геометричну теорему, розкреслену білими лініями. Навіть воротарський майданчик ще не було витоптано. На гаревих доріжках бігали легкоатлети. Костюк придивився. Побачив у секторі для стрибків кількох хлопців, що розминалися. Взяв Валентину за руку й пішов у напрямку сектора. «Мені б таку професію, — подумав Костюк. — Тренер із легкої атлетики. Чисте повітря, сонце, здорові молоді люди, що оточують тебе все життя».