Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Він глянув на Сергія. Той скоса зиркнув на батька, відвернувся.

Костюк дістав із холодильника пляшку шампанського, поставив на стіл.

У передпокої задзеленчав дзвінок.

— Це, мабуть, Люда, — сказав Сергій. — Ти нічого не маєш проти?

— Ні.

Сергій пішов відчиняти двері.

Валя дивилась на фотографії. Як спотворює людей одяг. Той, що вважався колись наймоднішим. Вона вперше побачила молодого Костюка. Він був чужий. То був не Костюк, а лише перший несміливий ескіз Костюка. Чужа жінка поруч із ним. Якою вона була? Єдине, що розуміла Валентина, — це свою разючу несхожість із цією жінкою. Чужий хлопець, який дивився на неї спідлоба. Його син. Все чуже. На одній з фотографій у цієї жінки були сердечком намальовані губи. Валя не фарбувала губ. Їй стало гидко, бо не можна порівнювати себе з мертвими. З мертвими не сперечаються — вони завжди праві.

В кімнату ввійшла Люда. В синіх джинсах та чорному светрі вона здавалася зовсім тоненькою; і дитяча припухлість наче зникла з її обличчя. Біляве волосся було зв'язане на потилиці стрічкою. Вона уважно подивилась на Валентину, потім на фотографії, розвішані по кімнаті, Нарешті повернулась до Сергія.

— Сідайте до столу, — сказав чужим, дерев'яним голосом Костюк. — Повечеряємо,

Він розкладав прибори. Чомусь ніяк не міг полічити ножі — взяв два зайвих.

— Як ідуть ваші заняття? — спитала Валя Сергія.

— Спасибі, нічого, — сказав він.

— Ви граєте на роялі?

— Трошки.

Вони сіли так: Костюк — на те місце, де завжди сидів його батько. Ліворуч від нього сіла Валя, праворуч — Люда. Навпроти — син.

— Андрію Петровичу, — сказала Люда. — Ви мене візьмете до себе в клініку? Працювати?

— Ти в інститут не збираєшся?

— Ні. Дядько сказав, що як отримаю атестат, він більше мене не годуватиме.

— Звичайно, візьму.

— Ким?

— Машиністкою.

— Машиністкою? — здивувалася Люда.

— Працюватимеш коло машин. Апарат штучного кровообігу.

— Це в операційній?

— Так.

— А медсестрою — не можна? Коло хворих дітей. Я дітей люблю.

— Санітаркою. Потім підеш на сестринські курси.

Костюк здер срібну фольгу з пляшки шампанського, став відкручувати дротики, якими була обплетена шийка пляшки.

Валентина побачила вазу з квітами, що стояла на роялі. Звичайна біла фаянсова ваза. На вазі фотоспособом був видрукуваний портрет дружини Костюка. Запилюжена, роками стояла ваза в буфеті. Сергій знайшов і її. «Як на кладовищі, — подумала Валя. — На кладовищі чужої любові. На кладовищі спогадів. Досить із мене».

— Я піду, — сказала вона. — Мені ще треба в редакцію.

Костюк не сказав ні слова.

Валя звелась, вийшла до передпокою. Костюк вийшов слідом за нею. В ту ж мить вона почула постріл і здригнулась. То вистрілило шампанське,

— Валю, — сказав Костюк. Вона побачила зморшки на його обличчі, сивину й важкі безсилі руки.

Він простягнув руку по свою куртку, але вона зупинила його.

— Не треба. Не проводжай. Я сама.

Поцілувала його. «Тільки б не заплакати», — подумала вона.

— Пробач, коханий. Це я винна. Не треба було приходити. Так усе було гарно. Прощай.

Вона повільно спускалась по сходах, шукаючи в кишенях плаща ключ від машини. Якщо ключа не знайде — кине машину тут, коло його дому. Ні за що не повернеться. Ключ знайшла в сумочці. Йшла повільно, як людина, що пригадує щось надто важливе. Не поспішаючи, відчинила дверцята, спустила бічне скло. Повернула ключ запалювання і натиснула педаль акселератора. Мотор заревів на великих обертах. Різко кинула педаль зчеплення, і машину рвонуло з місця. Машина й швидкість були зараз єдиним її порятунком. Вискочити на порожнє шосе. Їхати на захід — туди, де сідає сонце. Обабіч шосе — сіра смуга лісу. Захід червоним листям буде липнути до вітрового скла автомобіля. Вітер. Самотність у машині. Довгі тіні зустрічних ваговозів. Запалені підфарники. Подивилась на показник бензину: три чверті бака. Поки не зовсім стемніло — вискочити на шосе. Знала, як поїде: площа Перемоги, Брест-Литовське шосе. Святошино. Житомирське шосе. За ніч вона може доїхати до Кам'янця-Подільського. Вночі приємно їхати. Заправиться в Житомирі. В багажнику лежить порожня каністра. Скаже батькам, що скучила за ними. Побуде два дні й повернеться до Києва.

Почався весняний дощ. Неоновими світляними струмками вкрився мокрий асфальт. Вона пригальмовувала тепер, не витискаючи зчеплення, аби не повело машину. Дощ біг дзюрком крізь відчинену шибку, й ліве плече змокріло. Та шибку не підняла. Такий теплий квітневий вечір. І перед тобою порожнє шосе.