Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Обізвався телефон — дзвонив Стоянов. Просив приїхати в міністерство. Голос був спокійний, як і завжди, але Костюк відчув, що щось сталося. Стоянов не витримав, сказав: прийнято рішення про створення Інституту трансплантації. На базі клініки Костюка.

Костюк швидко скинув халат, надягнув сорочку, зав'язав краватку. Все ж таки життя — прекрасна річ. Конструктор був правий. Треба жити на повну котушку. Треба закохуватись, робити операції на серці, створювати нові інститути. Треба бути сильним. Не таким, як Маркевич. Такі гинуть. Життя — це те, що відчуваєш зараз, щосекунди, щохвилини; це те, що має проекції в минуле та майбутнє, але по-справжньому відбувається тільки в даний момент — в усій його випадковості, незавершеності й закономірності. Шкода Маркевича: я зробив усе, що міг. Але з його філософією не можна йти на трансплантацію. Максимов сильний. Такий все подужає. І знову Голуб був неправий: він враховував тільки формальні моменти. А фактично-найкращим кандидатом на пересадку був, є та буде Максимов. Даремно я піддався на агітацію Голуба. Що ж. Клініка — те місце, де починають діяти закони біології. Перемагає той, у кого більше життєвої сили. Що то є «життєва сила», подумалось йому. Можливо, колись відкриють її біохімічну сутність і визначатимуть її кількість. Напевно відкриють.

Щоб не гаяти часу, він викликав машину.

Швидкою ходою пробіг через вестибюль. Власне, це не був вестибюль, як, скажімо, в головному корпусі клініки, вибудованому ще в земські часи: не було тут колон, величних сходів, барочного ліплення, кольорових вітражів, усієї тої пишноти золотого віку, в якому народжувались безсмертні гуманітарні цінності й одночасно вмирали від сухот мільйони людей. Це було досить просторе приміщення без усяких витребеньок, з гардеробом для лікарів і медперсоналу, з стільцями попід стінами, з автоматом для продажу газованої води, який не працював, і з витяжною шафою, яку виставили сюди біохіміки і забули про неї і яка аж ніяк не прикрашала цього приміщення. Коли він уже підходив до вихідних дверей, шлях йому перетнула якась жінка. Знову, роздратовано подумав він. Треба було виходити через бічні двері.

— Андрію Петровичу!

Старіюча жінка, яка ще хоче здаватись молодою: біле фарбоване волосся, яскраво підмальовані губи, вискубані брови; крихкотіле обличчя зразка сорокових років; обрезкла, вона наче була напомпована повітрям; цьому враженню сприяло й те, що на ній був новенький лискучий плащ зі шкірзамінника бронзового кольору.

— Я зараз не можу, — невдоволено кинув він. — Зверніться до чергового лікаря.

— Андрію Петровичу… Ви мене не пізнаєте?

Він зупинився. Щось знайоме раптом привиділось йому,

— Пробачте… Не можу згадати… Де я вас бачив?

— Моє прізвище Кашина… Світлана Кашина. Світлана Петрівна. Ми з вами працювали в сорок першому році. Пам'ятаєте? Триста дев'яносто третя стрілкова дивізія. Медсанбат.

— Боже мій, — розгубився він. — Світлано! Це… ви?

— А я вас одразу пізнала. Ви мало змінились.

— Де ви тепер? Як пройшли війну?

— Живу в Воронежі. Чоловік — підполковник медичної служби. Він зараз в Угорщині. Я проїздом — була в Будапешті. Зараз не працюю. Війна…

Він дивився на неї й не чув її слів. Вони вийшли на двір, пішли по головній алеї. На ній були новенькі червоні лаковані чоботи, на їхній дзеркальній поверхні грали сонячні блищики. Він намагався відшукати в ній щось, що б єднало її з Валентиною, — і не міг. Де поділась та вперта зморшка? І чи була вона насправді? Чи не вигадав він свою Світланку й чи справді міг колись цілувати її? Може, все це йому наснилось?

В руках у неї була новенька біла сумочка, сплетена з синтетичних ниток.

— Я до вас, Андрію Петровичу, з великим проханням. — Вона почувалась трохи ніяково. — Знаєте, в нас є дочка. Мріє стати лікарем. Дуже гарна дівчина, скромна і вчилась непогано. Торік вступала до медінституту — не пройшла по конкурсу. Ви б не змогли допомогти? Вона б подала документи в Київський медінститут. Вона, звичайно, готується до іспитів, але знаєте як… Дівчат не дуже беруть. Я чула — ви кафедрою завідуєте?

— Кафедрою в інституті вдосконалення лікарів, — сказав він не своїм голосом. Йому було соромно, він був ладен крізь землю провалитись. Йому здалось, що він почервонів. — З медінститутом у мене погані стосунки.

Вона не повірить, подумає, що брешу. Скаже, що зазнався. Що не хочу допомогти. Жінка, яка ходять у такому плащі і так фарбує волосся, може так сказати.