Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

Чому я так хочу жити, питав він самого себе. Чому я так чіпляюсь за життя? Хіба я знаю, чому… Я нічого не відкрию, не встановлю жодного рекорду, не народжу дітей, не напишу навіть поганенької книги про футбол, команда, яку я тренував, не стане чемпіоном країни, але я хочу жити! Не хочу бути каменем, травою, землею, іржавою огорожею, птахом, не хочу ні пекла, ні раю — хочу бути людиною. Поганою, зі слабим серцем, з чужим серцем, але людиною. Не хочу відмовлятись від життя, від усього людського. Той, хто відмовляється від цього, той боягуз. Хочу дожити до осені, коли починаються найцікавіші матчі, хочу взнати, хто стане чемпіоном країни, хочу дожити до нової зими, пройтись по снігу і потім, удома, роздягнувшись, хочу відчути запах морозу, що йде від пальта. І я чекатиму стільки, скільки буде потрібно. Я дочекаюся свого серця. Або помру. Ні, дочекаюсь. Адже врешті-решт донора привезуть.

Слово донор було для нього порожньою абстракцією. Він не міг надати цьому поняттю ніяких людських рис — так, як не міг уявити тих, чию кров йому переливали, хоч їхні прізвища стояли на ампулі. Слово донор означало для нього щось далеке, механічне, неживе, майже неіснуюче. Максимов, котрий задихався при найменшому русі в ліжку, мріяв про нове серце. Це була мрія без усяких рожевих прикрас, без зайвих вигадок, мрія конкретна й проста, як ліжко, тумбочка, стілець, як навушники й світло-сіра фарба панелей — як все, що оточувало Максимова: ось відчиняться двері й увійде…

Відчинились двері й увійшов Костюк.

Максимов від хвилювання відчув пульсацію в шиї. Запитально подивився на Костюка.

Але той не приніс ніякої звістки. Лише спитав:

— Як настрій?

Костюк наче помолодшав за ці тижні. «Ось що коїть весна зі здоровою людиною», — подумав Максимов. Шкіра посвіжішала, й зморшки розгладились, і темні очі блищали неспокійно. Він схуд, рухався веселіше, коли сидів на стільці — не сутулився, й Максимов подумав, що й операції зараз Костюк має проводити краще.

— Горобці заважають, — сказав Максимов. — Цвірінькають. Хочеться на сонце.

— Все буде. Ще почекайте.

— Андрію Петровичу, чому американці так часто пересадки роблять? Весь час газети про це пишуть, аж зло бере.

— Є багато причин. А одна з них — це те, що вони до проблем пересадки серця з самого початку підходили… не знаю, як краще сказати: цинічніше чи практичніше. Плюс висока хірургічна техніка. А те, що ми з вами не маємо досі донора, — це наслідок нашого способу життя. Як не парадоксально, але це факт. У мене був американський професор Джон Бойн. Він розказував, що місяць тому вони впродовж одного тижня провели три пересадки. Х'юстон менший за Київ. Але там весь час когось вбивають, хтось потрапляє в автокатастрофи. А в нас мінімальна кількість нещасних випадків.

— Якщо я помру, — напишіть: він став жертвою мирного способу життя, — сказав Максимов.

— Ну, це ви даремно, — мовив Костюк. — Усе буде гаразд. Я вас на з'їзді хірургів буду показувати. Ще підемо з вами на стадіон.

— Андрію Петровичу, я хочу вам сказати одну річ, — вагаючись, мовив Максимов. — Я вам тоді чортзна-чого наговорив про першість Європи… про сина… змагання… пам'ятаєте?

— Так.

— Забудьте про це. Це все брехня. Не хочу брехати. Справа не в стрибках, не в першості Європи. Хай вона западеться. Просто — я хочу жити. Я! Особливо зараз. Навесні. Й ще скажу. Якщо робитимете операцію… і якщо… словом, не карайтесь тоді. Я на вас не ображатимусь навіть на тому світі… Я знаю, що ви робите все, що можете.

— Дякую, — сказав Костюк, і голос у нього став чомусь хрипкий.

— І останнє. Хочу розповісти вам одну історію… Її знають тільки я та моя дружина. Ви — третій. Якщо зі мною щось станеться, — тільки тоді розкажіть її моєму синові, Ігорю.

— Гаразд.

— Я одружився перед війною. Може, чули — Віра Синиця, чемпіонка України з легкої атлетики?

— Не тільки чув. Багато разів бачив. Знаю.,

— Все в нас було добре, любили ми одне одного. Але… дітей не було. Як ми хотіли мати дитину! Але не було. Почалась війна, Віра встигла евакуюватись, я залишився… Потім концтабір… Восени сорок третього наші почали бомбардувати Київ. Вночі кинули бомби на концтабір — там таке робилось… Я втік. Потрапив до одних людей на Куренівці — ті мене сховали. Що це були за люди? Двоє старих та їхня дочка. Ніною звали її. Вона працювала перекладачкою в німців. Трохи старша за мене. Нікого в неї не було, вона нічого собою вдалась, тільки трохи віспою обличчя подзьобане. Ну, словом, знаєте як… Я два роки живої жінки не бачив. Вона для мене все робила: продукти діставала, відгодовувала. Я був страшний доходяга — вона мене купала, як дитину. Любила вона мене… Ну, в нас з нею, звичайно, було все. Коли прийшли наші, я пішов у армію служити. Потім повернувся — тут і Віра повернулася. Стали жити ми по-старому. Але в мене тут щось у душі крутить. Це вже був сорок шостий рік. Дай, думаю, піду на Куренівку, Ніну побачу. Хоч спасибі скажу. Може, старим треба допомогти… Пішов. Застав її матір. Вже ледве дихає. Старого нема. І Ніни теж нема. Померла від туберкульозу. Але слухайте, що мені каже стара: каже, що в Ніни народився син у липні сорок четвертого року й що він тепер у дитячому будинку. В Києві. Мій син. Уявляєте? Прийшов я додому сам не свій. Віра все питає: що з тобою? Що сталось? Мовчав я, мовчав, а потім не витримав і все розказав. І тоді Віра каже: «Слухай, Макаре, давай знайдемо твого сина й усиновимо його». Я ледве не заплакав. І поклявся тоді: все життя житиму з Вірою, що б там не було. Вона мені все серце перевернула. Почали шукати — знайшли. На Лук'янівці дитячий будинок — він там. Ігор. Як побачив я його — йому два роки, лазить замурзане, худе — я не знаю, що зі мною сталося. Словом — узяли ми його на виховання. Зробили все, щоб ніхто не узнав про цю історію. Але хіба можна таке приховати? Всі знали, що в нас не було дітей. Віру багато людей знало в Києві, вона тренером після війни була. Виріс чудовий хлопець, змалку — то зі мною, то з Вірою — весь час на стадіоні. Все гаразд. І от, коли він був у восьмому класі, якась падлюка сказала йому, що він нерідний наш син. Байстрюк. Завжди якесь падло знайдеться, завжди скаже. Бачу — щось із Ігорем діється. Почав казати грубощі, не слухає нас із Вірою. Ну, а Віра — хочете не хочете — а теж почала до нього погано ставитись. Все ж таки не рідне… І мене, бува, пиляє за Ніну. Лає її. Таке почалося в сім'ї. Він їй чорне каже, а вона йому — біле. Найшла коса на камінь. Так і живемо. Він переконаний, що ми — не рідні йому. Він не знає, що я рідний батько. Рідний — розумієте? За весь цей час, що я тут лежу, він тільки раз був у мене. Все, каже, часу нема. То збори, то змагання. І тепер я твердо вирішив. Якщо мене не буде, то й хочу, щоб він знав, що я — його батько. А з Вірою все одно він не вживеться. Нічого, дорослий. Я прошу вас — скажіть йому всю правду.