Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— А зараз ваша дочка що робить? — спитав він.

— Працює лаборанткою в обласній лікарні. Для стажу.

— А в Києві є де жити?

— Якщо вступить, у гуртожитку житиме.

— Я думав… вона могла б попрацювати у мене в клініці… поки що… а потім вступати. Щось би придумали.

— Ні, це важко, дякую. Пробачте, Андрію Петровичу. Ви поспішаєте, пробачте, що я вас потурбувала.

Образилась. Ну що ж. Я не Христос. Я не можу всіх ощасливити.

— У мене навпаки, — сказав він. — Кінець медичної династії. Син збирається вступати до політехнічного. Не хоче бути лікарем.

— Шкода, — ввічливо сказала вона.

Настрій йому зовсім зіпсувався. Навіщо я виправдовуюсь? Навіщо?

Він сів зі Світланою в машину. Вони рушили в напрямку Хрещатика. Вона сказала, що їде вечірнім поїздом, а зараз хоче походити по магазинах і взагалі — подивитись Київ, бо всі кажуть, що гарне місто, але поки що воно не справило на неї великого враження. Правда, вона бачили тільки вокзал і цю гору. Дочка її співає в самодіяльному естрадному оркестрі, а за виконання нової модної пісні «Любите Россию» отримала премію на обласному огляді самодіяльності. Він не знав цієї пісні, й Світлана, примруживши очі, наспівала йому її в машині. Вони їхали по Червоноармійській, якраз повз театр оперети, і він подумав, що скоро ця мука скінчиться. Потім вони згадали старих знайомих по медсанбату — виявилось, що й згадувати нікого: Костюк був там надто короткий час, щоб познайомитись як слід із лікарями й медсестрами, а Світлану невдовзі після того, як німці прорвали оборону, перевели в іншу дивізію. Її теперішній чоловік був начальником санітарного взводу. Про дочку більше мови не було. Навпроти універмагу автомобіль зупинився, й вони попрощались. На Світлані була яскрава хустка з намальованим планом Будапешта. Костюк пізнав на хустці майдан Лайоша Кошута й парламентський палац на березі Дунаю, затиснутий між двома мостами: Маргітхід та Ланцхід. З усіх міст, де він бував, йому найбільше подобався Будапешт.

З міністерства він подзвонив до Валентини й умовився зустрітися з нею коло станції метро «Університетська». Сьогодні він запросив Валю до себе. Сергій був на змаганнях і мав прийти пізно ввечері.

Вперше в житті вона переступила поріг його квартири.

Він почав цілувати її в передпокої — так, наче вони не бачились цілу вічність, цілував волосся, очі, вдивлявся в її обличчя й знову цілував.

— Пробач, — сказав. — Я дуже перед тобою завинив.

— Що таке? — здивувалась вона.

— Нічого. Ти моє малятко. Пробач. Я тебе дуже люблю. Який я ідіот…

Вона прийшла в білому плащі й білих чобітках — і здалась йому зовсім юною; починалась їхня перша весна, Валентина була в його домі, вона його любила, — і відчуття скороминущості цих щасливих хвилин було нестерпне. Ось вона тут, поруч, ось дивись, які в неї гарні очі, як вони блищать, вона тебе цілує, — ось жінка, яка перевернула твоє життя. Це твоє останнє кохання. І ти кохаєш не своє минуле, не свої оманливі спогади, а її, яку міцно тримаєш у своїх обіймах.

Вона входила в світ чужих і ворожих їй речей, у світ, в якому тільки один Костюк був близький їй по-справжньому. Ця квартира — нашарування багатьох епох і багатьох людей, тут речі існують не самі по собі, а у взаємозв'язку й взаємозалежності, як планетні системи; тут нема нічого випадкового й непотрібного, бо все випадкове й непотрібне, що потрапляло сюди, з роками ставало доцільне, конче необхідне в загальному поєднанні речей; планетні системи втягували в сферу свого притягання різні речі — часто несумісні й абсурдні; зібрані докупи, вони складали археологію династії Костюків, і поки що все тут було так припасоване одне до одного, все творило таку єдність, що Валентині здалось, наче для неї нема тут місця. Після того, коли б її визнали мешканці цієї квартири, їй треба було домогтись визнання речей, що містились тут. Звідки тут оленячі роги, на які Костюк повісив свою кепку? Які обличчя пам'ятає це старовинне трюмо? Які обличчя воєн та радощів, голоду й кохання відбивалися в цій зеленкуватій амальгамі? Холодильник був розцяцькований кольоровими кінозірками з перебивних картинок; це справа рук Сергія. Але чому на стіні висить мисливський ріжок? Який у цьому смисл і який спогад він несе в собі? Підемо далі, мій коханий. Вона потрапила в велику, як зал, вітальню, високу, з ліпними карнизами на стелі, з високими балконними дверима. Книжкові шафи з темного дуба, старий рояль фірми «Беккер», обідній стіл посередині, запилюжені опудала птахів, письмове бюро червоного дерева, на якому лежить людський череп. Навіщо тут череп? Фотографічний портрет якоїсь жінки: білява, не дуже гарна, усміхнена. Його дружина. Великий портрет написаний олійними фарбами: на темно-зеленому тлі — сивий, постарілий… Андрій. Портрет-пророцтво? Таким був його батько. Таким буде Андрій, якщо носитиме вуса. Таким він буде через п'ятнадцять років. Фотографія незнайомої жінки — в довгому платті й широкому капелюсі, всіяному квітами. Магнітофон «Грюндіг» — у пласкому елегантному футлярі. Й фотографія з 1910 року, і магнітофон з 1968 року втратили свої часові прикмети і не здавалися занадто старі чи занадто модерні. В кутку стояв старовинний дзиґар, який велично відміряв час важким мідним вагадлом. Вона підійшла до рояля, відкрила кришку, пройшлась пальцями по зжовклій клавіатурі. Здивувалась — рояль добре тримав стрій.