Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Ну й що? — зацікавився Костюк. — Це йому вдалось?

— Нікому це не вдалось, — відрізало дівчисько. — Не час для поцілунків.

— Ого. Ти, бачу, дівчина радикальних поглядів. Ким ти хочеш бути?

— Революціонеркою. Мій ідеал — Софія Перовська. Ви бачили фільм про неї? Там дві ролі грає Стржельчик… І ще мій герой — Ернесто Че Гевара. А не ці барахольники, які танцюють шейк і тріплються про шмотки та дівчат,

— Це цікаво.

Костюк поставив пляшку в раковину, налив туди теплої води. Потім прибрав хліб і змів кришки зі столу.

— Як же ти собі уявляєш: робити революцію? Де? Як?

— Я хочу навчитися стріляти з автомата. Ховатися в горах. Кидати гранати, друкувати на гектографі листівки. Просилась до В'єтнаму — не пускають. Сміються. Кажуть — маленька. Чого вони брешуть? Вони й дорослих теж не пускають. А Зоя Космодем'янська що — пенсіонеркою була? Ви читали щоденник Гевари?

— Читав.

— Ось так треба жити. А не купувати чеські поліровані меблі та румунські унітази.

— Ти читала щоденник Гевари, — сказав Костюк. — А ти знаєш, що він був тяжко хворий?

— Що в нього було?

— Бронхіальна астма. Він дуже страждав од цього. Тепер скажи мені — якщо б ти, наприклад, синтезувала препарат, який би виліковував бронхіальну астму, це допомогло б справі революції?

— Так і знала, що будете перевиховувати, — зіскочила вона з підвіконня. — Все життя тільки й роблять, що перевиховують мене. Набридло.

Вона погасила сигарету й викинула недопалок.

У коридорі зчинився галас, почулись голоси, сміх. До кухні вбіг Сергій:

— Людко! Тебе шукають… Хлопці йдуть… Тато? Привіт! Чого ти тут сидиш? Треба було зайти.

— Ти опоштуй гостей, — сказав Костюк.

— До побачення, — сказала Люда.

— Щасливо, — всміхнувся їй Костюк. — Заходь до нас. Дивись — ноги не промочи.

Він зостався сам на кухні. Відчув утому; йому здалось, що очі засипано піском. «Негайно спати, — подумав він. — Так я довго не протягну».

Випровадивши своїх гостей, до кухні повернувся Сергій, несучи дві порожні пляшки з-під «Наддніпрянського». Потім приніс келихи та чашки з-під кави. Пов'язав материн фартушок, став коло раковини, взявся мити посуд. Костюк витирав рушником келихи.

— Хто ця дівчина? — спитав.

— Людка? Москвичка. Недавно переїхала в Київ. Я тобі казав про неї. Вчиться в десятому «Б». Хлопці кажуть — вона трохи чокнута. Вона тобі нічого тут не наговорила?

— По-моєму, дуже гарна дівчина. А хто її батьки?

— Батьків у неї нема, — сказав Сергій. — Вона кругла сирота. Тут живе її дядько.

Помовчавши, Сергій спитав:

— Вона тобі справді подобається?

— Так.

Костюк пішов стелити собі диван. Спав він у кабінеті, Сергій спав у своїй кімнаті. У вітальні було накурено, важкий дубовий стіл зсунутий у куток. На роялі валялись бобіни з магнітофонними плівками.

Костюк відчинив кватирку й почув пориви мокрого вітру, близький гомін поїздів та стукіт крапель по жерстяному карнизу. Поставив стіл на місце, туди, де стояв він ще з батькових часів: під бронзовою люстрою, схожою на велику механічну черепаху.

Побачив на тахті кинуту кригу. Це була книга з батькової бібліотеки: Л. Я. Якобзон, «Половое бессилие», Петроград, 1915 г., издательство К. Л. Риккера.

Молокососи, вилаявся подумки. Навіть на місце не могли покласти. Гарна молодь пішла. П'ють, танцюльки тільки знають. А що вони дівчатам кажуть? А ті відповідають їм тим самим. Невідомо, в що вірять. Ну, не бурчи, наче дід. Молодь — це чесне, чутливе дзеркало, приставлене до обличчя нашого світу. Яке обличчя — таке й зображення. Тільки трохи різкіше, трохи загостреніше. А це дівча — справжнє. З неї будуть люди. А за Сергія боюсь. Надто млявий.

Сергій уже перевдягнувся, прийшов у піжамі — в рожеві й блакитні смужки. Костюк привіз йому цю піжаму з Америки.

— Скажи своїм приятелям, щоб не виймали книжки з дідової бібліотеки.

— Гаразд, — слухняно мовив Сергій.

— Слухай, старий, — Костюк почувався ніяково, й це його дратувало. — Я хочу з тобою поговорити. Сідай.

Сергій сів на тахту й зняв окуляри. І одразу обличчя його стало беззахисне, і Костюкові чітко, гостро пригадалось обличчя дружини й Сергійко, коли він був ще зовсім малий, коли Костюк лоскотав його, коли вони боролись, — і Костюку захотілось встати, підійти до сина й поцілувати його. Але стримався.

— Знаєш, старий… живемо ми з тобою якось не по-людському… Погано. Хата, як казарма. Ти завжди голодний, я…

— Розумію, — обірвав Сергій і одягнув окуляри, від чого обличчя його стало знову спокійне і замкнене. — Ти хочеш привести жінку. Ти давно вирішив її привести. Ти думаєш — я не бачу? Але ти хочеш зробити це так, ніби я прошу тебе її привести. Мовляв, йдучи назустріч побажанням трудящих…