Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— Замовч! — різко обірвав його Костюк.

— Будь ласка.

Костюк, тамуючи гнів, знайшов все у собі силу похмуро, але спокійно вести далі розмову з Сергієм.

— Маму не вернеш, — сказав. — Коли вона померла, я поклав у труну ключ від нашої квартири. Але вона ним не скористалась. Є жорстока реальність життя, і треба дивитись їй в очі. Так жити далі не можна.

— Реальність, реальність! — вигукнув Сергій. — Це твоє улюблене слово. У тебе є реальність, а в мене мама. Вона не вмерла! Вона тільки вийшла на хвилинку. Є її голос, її обличчя, її руки. Це мамина квартира. Вона тут ходить, тут її кухня і стіл, до якого вона пригвинчувала м'ясорубку. Все її. Я нікого не пущу сюди. А якщо ти приведеш сюди цю жінку, — я піду з дому.

Ніколи Костюк, не бачив сина таким. Стиснувши кулаки, стояв перед хлопцем і почувався безмежно старим і безсилим.

— Тобі ніхто не нав'язує нову матір, — тихо сказав він. — Хіба я кажу, що хтось її зможе замінити? Але хіба порядно з твого боку лаяти за очі людину, яку ти ніколи ні бачив і не знаєш? Давай хоч я тебе познайомлю з нею. Спробуй… потім скажеш, що про неї думаєш.

— Як хочеш, — холодно відповів Сергій.

— Лягай спати.

— На добраніч.

Сергій пішов у свою кімнату й швидко вимкнув світло.

Костюк подався до ванної кімнати. Там довго стояв веред дзеркалом — дивився на своє обличчя. Проклята пика, подумав він. Як в алкоголіка. І ці зморшки. Невже молода гарна жінка може покохати людину з таким обличчям?

Він видавив із тюбика на суху щітку зубну пасту «Мері». Сунув щітку в рот і відчув охолоджуючий присмак пасти.

Потер щіткою зуби й коли витяг щітку — побачив, що вона червона. Кровотеча з ясен. Так інколи починається лейкоз.

Відігнав думку про смерть, як про щось нереальне.

Прийняв гарячий душ, тіло розпарилось, вода змила втому, як куряву; підставивши обличчя під тугі водяні цівки, стояв, поки минув головний біль.

Потім пішов до кабінету. По дорозі зазирнув до кімнати Сергія. Син спав розкрившися, розкинувши руки, як у дитинстві. Костюк накинув на нього ковдру.

Ліг і заснув одразу, провалившись в темряву.

Степан Карлович Майзель ніяк не міг пригадати, що нагадувало йому обличчя хворого Маркевича: щось невимовно близьке й знайоме стояло перед його очима, бентежило спогади, та в останню мить, коли, здавалось, мало прийти осяяння, все зникало, й Майзель знову мучився над загадкою того обличчя. А загадкового наче нічого не було в обличчі цієї тридцятитрьохрічної людини: дуже худе, видовжене, з рідкою рудуватою борідкою й вусами, лагідні очі й астенічна, здивована усмішка; обличчя, на яке хвороба наклала свій знак. Маркевич був худий, як скелет, а край печінки промацувався нижче пупка. Це була остання стадія декомпенсації серцевої діяльності, й Маркевичу лишалось жити лічені дні: варто було початись набряку легенів — і навряд чи хтось зміг би його врятувати.

Степан Карлович зранку почувався зле: кінчався березень, стояв відлижний, мокрий день — один із тих, коли відбуваються швидкі перепади атмосферного тиску, — й дихати було важко. Поки добирався з Куренівки до клініки, мусив Степан Карлович два рази виходити з тролейбуса, щоб ковтнути свіжого повітря. Діставшись до клініки, Степан Карлович випив валокордин і став почуватись краще. Його заспокоювали знайомі коридори, по яких ходив колись Микола Дмитрович Стражеско, запах пеніциліну й камфори на сестринських постах, де кипіли в стерилізаторах шприци, тиша в ординаторській (Степан Карлович приходив на роботу завчасно, коли лікарів ще не було).

Степан Карлович зробив обхід двох інфарктних палат, довго сидів коло Маркевича, думав. Нарешті подзвонив до директора інституту, попросив дати на деякий час службовий автомобіль.

Шоферу наказав їхати в клініку Костюка.

Коли машина видерлась на гору, Степан Карлович замилувався Києвом — попри всі новобудови, незмінною лишалась первісна структура старого Києва… Згадав, як ще зовсім молодим лікарем бігав сюди, в туберкульозне відділення, до Теофіла Гавриловича Яновського. Тут недалеко, на кладовищі, лежали його батьки, вчителі й друзі. Вже почали вмирати навіть його учні — і це кладовище, куди доводилось останніми роками все частіше приходити, стало невід'ємною частиною його існування — такою ж звичною, як кабінет, де треба поливати квіти й годувати рибок, як садок, де любив поратись коло дерев, як сарайчик, в якому жив і де малював свої картини. Він знав, де його поховають — недалеко від старої церкви, там, де лежали Карл Йоганович та Катерина Прокопівна, в тіні старої липи. Він знав, хто буде йому сусідом — професор Мельничук, архітектор Збарський і якась невідома йому «Г. А. Миронова — дружина полковника інженерної служби», як свідчив напис; золоті літери на надгробках, чорний граніт, фаянсові портрети колишніх людей.