Юрий Щербак - Бар'єр несумісності

— А що ж вирішить проблему?

— Протез серця або органи тварин. Свиняче серце до цього ідеально надається.

— Я не збираюсь робити гібрид людини з свинею, — сказав Костюк, подаючи Майзелю пальто. — Це й без мене робиться.

Він почув, як важко дихає старий.

— На жаль, вас не зупинити, — сказав Майзель, дивлячись світлими очима просто у вічі Костюкові. Він підвів руки, й Костюк побачив, як вони тремтять.

— Хіба оцими моїми руками зупинити той божевільний поїзд, який через непорозуміння зветься прогресом? Скажу вам відверто, Андрію Петровичу, що мене лякають не так конкретні технічні досягнення, як народження нової людини з новою свідомістю. Особливо добре я зрозумів це, прочитавши твір вашого Голуба. Ви — тільки провісник, предтеча. За вами прийдуть куди страшніші діточки й онуки.

— Що ж у них страшного? Нормальні хлопці.

— Страшне те, що ці нормальні хлопці переконані в своєму праві міряти цінність кожної людини та кожної події. Вони беруться з точністю до десятої процента визначити, що таке зло, що таке добро, що таке життя й що таке смерть. Такі люди дуже небезпечні. Бо вони аморальні. Вони підміняють загальнолюдські принципи цифрами. Ну, а якщо раптом вони на своїх машинках підрахують, що громадяни Ікс, Ігрек, Зет не мають права на існування? Що вони не мають ніякої біологічної чи соціальної цінності? Що тоді? Ці ваші милі хлопці накажуть цим нещасним громадянам умерти? Або зробити з них мінеральне добриво. Хоч якась користь буде. Га?

— Е, Степане Карловичу, надто ви демонізуєте мене й цих хлопців. Їй-богу, ми зовсім не такі страшні. Ми просто хочемо навести порядок у тому хаосі, яким поки є наше життя. Побудувати за допомогою цифри все на розумних засадах. А ви з цього робите кримінальний злочин.

— Дай боже, щоб майбутнє було таке рожеве, як ви його малюєте, — зітхнув Майзель. — Бажаю вам успіху. Між іншим, забув вам сказати: лауреат Нобелівської премії Вернер Форссман, головний лікар Євангелічного госпіталю в Дюссельдорфі, заявив, що пересадки серця межують із злочинами нацистських лікарів у Освенцімі. Я пішов.

Костюк провів його на двір, до машини.

— Весна, — сказав Степан Карлович. — Ви тільки подивіться, як гарно! У вас чудесний двір.

Костюк подивився навкруги: нічого гарного. Крижане багно, рештки снігу, глей, чорноземля, сіро-жовті корпуси лікарні, водогінна башта в парку; коло центрального входу — темні постаті людей. Ні зелені, ні птахів.

Майзель, обережно нахилившись, щоб не збити капелюха, сів у машину. Після розмови з Костюком почувався добре. Сам навіть здивувався — чому в нього такий сонячний настрій?

В клініці Степан Карлович проконсультував кількох хворих, а потім зайнявся дисертацією свого аспіранта. Аспірант гугняво, як четьї мінеї, читав літературний огляд, а Степан Карлович куняв. Він заплющував очі, дихання ставало рівне, як у сплячої дитини, а голова повільно хилилась на груди. Коли підборіддя вже впиралося в груди, починала гнутися спина, й голова небезпечно наближалася до столу; тоді Степан Карлович рвучко підводив голову, на якусь мить розплющував очі — і знову все починалося спочатку. Співробітники звали це «синдромом Майзеля». Аспірант, що погано знав Майзеля, бачачи, що його архіцікава дисертація відзначається неабияким снотворним впливом, ображено замовк, мовляв, щоб не перешкоджати шефові — цій старій калоші, цьому склеротичному дідуганові. Та Степан Карлович сердито сказав: «Читайте далі», — а коли розділ було дочитано до кінця, Майзель вразив аспіранта своїми влучними, безпомилковими зауваженнями. Казали, що навіть коли Майзель хропе на вчених радах, якісь мозкові центри все одно діють і фіксують усе, що говориться.

Додому добрався Степан Карлович десь коло п'ятої години. Знову розболілося серце, і він йшов із однією думкою — швидше доповзти до сарайчика і лягти поспати. Степан Карлович свято вірив у цілющі властивості сну і в те, що в сні нічого поганого статися з ним не може.

Та не встиг ступити на поріг свого сарайчика, як хвіртка відчинилась і до нього підійшов захеканий чоловік, неголений і переляканий.

— Професоре, допоможіть. Жінка в мене вмирає, подивіться. Погано їй.

— Що з нею?

— Хворе серце, погано їй. Рятуйте, професоре.

Він витер ніс пошарпаним рукавом пальта. Майзель хотів був відмовитись, та побачив, що чоловік цей накинув пальто на натільну сорочку, шия й груди в нього відкриті.

Мовчки пішов Майзель на вулицю. Чоловік бігом поспішав за ним і пояснював, що живуть вони недалеко, на Подолі, й що таксі чекає в кінці провулка, що довго довелось ждати Майзеля і шофер лаявся, хотів їхати.