Юрий Щербак - Причини і наслідки

— Гнате Семеновичу… вибачте… їй-богу, — злякано мовив Жадан.

— Ідіть. Лікар. Совісті в мене нема… А у вас — є? Сором.

Проклинаючи себе і за брехливий тон завсідника міністерських прийомних, де майже ніколи не бував, і за хамство, якого теж не чекав від себе, і все ж відчуваючи полегшення, Жадан вибіг у коридор, де ходили з папірцями якісь люди, переважно чоловіки з сірими, пом'ятими обличчями. До всіх кабінетів стояли черги. Частина відвідувачів, — це все були донори, що за плату здавали кров, — сиділи у невеличкому залі, де стояв телевізор; крутили детективний фільм, де сильні, треновані, розумні й передбачливі люди ловлять на місці злочину іноземного шпигуна; дія відбувалася на мосту вночі — оперативники стрибали на шпигуна з ферм мосту якраз в ту мить, коли він виймав з тайника повідомлення свого агента, й одразу ж фотографували його, засліплюючи спалахами бліців.

Донори не зводили очей з екрана.

— Тепер ви, — підштовхнула його Сіма Андріївна.

— Не можу. Краще ви скажіть.

Сіма Андріївна — низенька і товстенька, жвава жіночка, чорне, свіжофарбоване волосся якої здавалося надто вже новим і лискучим для її немолодого обличчя, — перш за все затулила собою екран телевізора й дочекалася, коли донори прикипіли до неї поглядами.

— Я хочу вам представити професора Жадана. Ви на мене не дивіться, треба було років тридцять тому дивитися, ви на нього гляньте. Хоч він дуже скромний і молодий, але вже керівник центральної республіканської лабораторії по боротьбі зі сказом. Чули про таке страшне захворювання? Всі з інтересом перевели погляди на нього.

— А хіба сказ ще е?

— Є, Чупринко, є, — сказала Сіма Андріївна. — Але ми тебе на плазмофорез [7] Плазмофорез — взяття крові у донора з поверненням йому еритроцитарної маси; при цьому забирається лише плазма крові. не візьмемо більше, навіть не сподівайся.

— Сімо Андріївно, — почав бити себе в груди якийсь патлатий молодик, — та я ж як бик здоровий.

— Я тобі сказала, Чупринко, що в тебе погані показники крові. Можеш іти звідси. Прийдеш через півроку. Так ось, професор Жадан хоче випустити один дуже потрібний, дуже цінний препарат проти сказу. Потрібні добровольці. Для цього він вас провакцинує вакциною проти сказу. Це абсолютно безпечно й безболісно.

— А ми не сказимось?

— Я повторюю: абсолютно безпечно.

— А як платитимуть?

— Як за протистафілококовий гамма-глобулін. І щотижня братимуть кров на плазмофорез. Ясно? Хто погодиться — заходьте до мене, я запишу.

Але навіть після цих полум'яних закликів ніхто не кинувся записуватись на вакцинацію. Жадан, почекавши з півгодини, пішов злий, хоч Сіма Андріївна, яка давно і безкорисливо співчувала йому, обіцяла якщо не двадцять, то чоловік десять все ж таки набрати. Коли Жадан уже виходив з території станції переливання крові на вулицю Максима Берлинського, по якій, місячи грязюку, повзли самоскиди з землею, його наздогнав якийсь чоловік.

— Жадька, японський городовий! Здоров! Ти й справді професор? Чи вона заливала?

Невеличке, з запалими щоками й глибокими зморшками обличчя; могло видатись, що воно має самий тільки ніс, який, увібравши в себе більшу частину матеріалу, призначеного на цю споруду, гостро і недоладно стирчав так, наче до маленького буксира під час складання випадково почепили ніс криголама.

— Симпампуля! — радісно обійняв Жадан власника унікального носа. — Що ти тут робиш?

— Продаю свою кров і душу, — шморгнув посинілим носом Симпампуля. — Як Фауст Мефістофелю.

Насправді ж звали його Аліком. Алік Абеленцев, син відомого професора-математика, вважався кращим коміком їхньої школи, й усі були переконані, що з таким носом Симпампуля стане знаменитим кіноактором і переплюне самого Філіппова. Але після закінчення школи Жадан більше нічого не чув про Симпампулю й ніколи його не зустрічав.

— А ти зовсім не змінився, Жадька. Тільки борода…

Жадан на це нічого не відповів, бо його жахали зустрічі з Минулим: раптом із забуття виринали люди, яких ти колись знав, і замість свіжих, чистих і впевнених у собі хлопчиків і дівчат дуже часто виникали збляклі, понівечені копії людей, наче ці колишні рожевощокі портрети молодості пройшли довгу і жорстоку обробку снігом, дощами і спекою, горілкою і хворобами, втрачаючи ясність барв і чіткість ліній, тьмяніючи, вкриваючись пилом і тріщинами; були й такі, що перетворювались не просто на погіршені копії, а спотворювалися невпізнанно, наче Хтось взяв собі за мету обов'язково переписати ці свіжі й неторкані спочатку портрети, знищити всі тонкі й делікатні барви і обриси, все те, що обіцяло радість і надію, потоптатися безжально на таких ламких речах, як усмішка чи вираз очей, побавитись лицями, наче сирою глиною, пом'яти їх, загнавши глибоко всередину щось невловне і незмінне, притаманне тільки цій людині, те, що супроводжує її від народження до смерті.