Юрий Щербак - Причини і наслідки

Симпампуля, колись товстенький улюбленець усієї школи, перетворився на старого замореного дядька у вицвілих джинсах, засмальцьованій спортивній куртці й в'язаній чорній шапочці з кумедним помпоном: такий собі безробітний французький блазень з сумними очима. Але пізнати його можна було. Ще можна було.

— Ти теж мало змінився, — сказав невпевнено Жадан і подумав: що це сьогодні на мене найшло? Справжній день брехні.

— Слухай, може, забіжимо в їдальню, посидимо? Тут недалечко, — запропонував Симпампуля, і Жадан одразу ж погодився, хоча мав обмаль часу, бо о першій годині починався семінар для лікарів-епідеміологів Київської області, де він мав читати лекцію про сказ та боротьбу з ним. Це недалеко було, на другому боці Бабиного яру, він устигав.

Вони зайшли в їдальню, в якій пахло пригорілим буряком, і зайняли місце за столиком, залитим борщем. Жадан поспішив випередити Симпампулю: взяв два підноси й почав ставити тарілки, щоб першим підійти до каси, бо Симпампуля поривався пригостити його, хвалився, що отримав сьогодні гроші за кров.

— Візьми склянки й пляшку мінеральної, — наказав Симпампуля, який швидко погодився з тим, що не він частує, а його.

Діставши брудну ганчірку, він витирав пластикову поверхню столу так, що все ходором ходило.

Нарешті сіли.

— Ти як, приймеш? Грамульку? — примружився Симпампуля.

— Ні. В мене лекція.

— Жаль. А я візьму. Не заперечуєш?

— Як хочеш, — стенув плечима Жадан. — Але тут заборонено.

— А ми закони шануємо. Ніяких пляшок не приносимо. — Симпампуля дістав із сумки червону гумову клізму й, натиснувши на балончик, нацюцяв півсклянки прозорої рідини.

— Горілка?

— Спирт. Як уранова руда в порівнянні з нафтою. Більше енергії на одиницю маси. Пам'ятаєш Шпинделя? — Він розвів рідину мінеральною водою й, скривившись, випив. Він, мабуть, таки добряче змерз, бо весь посинів і тремтів від холоду. А може, від бажання похмелитись.

— Так ти і справді професор, Жадька?

— Брехня. Який я професор? Хіба схожий?

— Схожий. Бородатий, В окулярах. І енергійний. Одразу видно — є мета в житті. Значить, будеш професором.

Поступово обличчя Симпампулі відігрівалося, зморшки розгладжувалися, з'явилися на вилицях навіть невеличкі рум'янці, як опіки розміром у трикопійчані монети.

— Я радий тебе бачити, Жадька, — розчулено-п'яними очима поглянув. Симпампуля. — Зустрічав наших, чув про тебе. Серьожка Окунь розповідав. Він теж доктор наук, в інституті Патока. Взагалі наші пішли вгору. Черняк велика шишка. Чув? Я підходжу до нього, кажу: Черняк, японський городовий, це ти чи не ти? А він: громадянине, що вам треба? В машину сідав. Суворий. Але справедливий. Міліцію не викликав. А Люся — чув чи не чув?

— Яка Люся?

— Булькою звали. Богу душу віддала. Торік поховали. Серце.

— Ну, а ти як живеш? Де працюєш? — спитав Жадан.

Симпампуля їв дуже мало. Задумливо плямкав губами, шморгав носом.

— Як я живу? Сказати по правді — дуже добре. Як птах небесний. Вільний, що хочеш роби, гуляй, душа! Я, Жадя, теж маю вищу освіту. Ти не думай… Закінчив політехнічний… Нащо мені це було? Не знаю. Інженер. Сто десять карбованців. І якісь ідіотські залізяки, в яких я нічогісінько не розумію… А математичних здібностей у мене не виявилося. Жодна формула в голову не лізла… Батя, царство йому небесне, дуже страждав від цього. Я схожий на нього, як дві краплини води, але якась там клепка в голові не спрацювала. Ну що ти зробиш? Хоч голову відрубай. Набридло мені це. Пішов у таксисти. Приховав свій диплом, дав хабаря у відділі кадрів — взяли… Ага, перед тим ще їздив з бригадами шабашників на Урал. Тоді ще в мене дружина була, син. А що в тебе? Дітей багато?

— Я сам. Розлучився.

— Значить, ми з тобою одного поля ягоди, — зітхнув Симпампуля. — Робота на таксі — сам знаєш яка. Важко… Добу за кермом і план дай хоч кров з носу. А треба ж і собі щось надзьобати… Чого я тільки там не надивився… Раз сідає ззаду мужчина середніх літ. Інтелігентний, у капелюсі. Але чомусь з мішком, правда, акуратним, чорним. Тільки очі якісь неспокійні. Я везу його, везу, розмовляю — я завжди з пасажирами розмовляю. Мене любили. А він — мовчить. Я озираюсь — японський городовий! У нього в руках змія, обіймає його. Величезна, голова з кулак. Я трохи в стовп не врізався. А він мені: ви, каже, не хвилюйтеся, я дресирувальник, в цирку, каже, працюю. Вона смирна, нікого не чіпає. Це пітон, його Моня звуть. Йому, каже, скучно в мішку сидіти… А одного разу… Коротше кажучи, там я розсобачився… Пити став. Після зміни заснути не міг — все дорога переді мною, все їду, їду, все якісь люди, все розмовляю, зупинитися не можу… Потім на роботі почав піддавати. На лінію виїду — і з горла. Коротше — аварія, мало не посадили, викинули мене… Тато помер. Переживав за мене…