— Савелій Макарович займався зі мною фізикою, хімією — готував до медінституту. Потім пішов до Верхратського — той тоді завідував кафедрою в інституті, попросив за мене. Прийняли… Хоч, по правді казати, які в мене були знання. Батьки — темні, босі й голі селяни… для них вершиною сподівань була фельдшерсько-акушерська школа. Перед війною туди мене віддали… Під час війни голод, ховалися, щоб у Німеччину не забрали. Книжок не бачили, яке там навчання… А Савелій Макарович примушував мене, щоб я Толстого читала. Він особливо любив оповідання про того монаха… ну, знаєте, як до нього жінка прийшла, а він палець собі відрубав.
— «Отець Сергій».
— Так.
— А чому в Шульги такий шрам на лиці? — спитав Жадан.
— То ціла історія. Через те він рабіологом став. Це ще перед революцією трапилося, Савелій Макарович ще хлопчиком був. Батько його полюванням захоплювався,
багатий, псарню велику тримав. Вони в Коростені жили. Одного разу сказився великий пес, з яким любив бавитись Савелій Макарович, і порвав йому лице. Батько привіз його до Києва й впав на коліна перед Левковичем — рятуйте, мовляв, єдиного й улюбленого сина. Все віддам. Той каже: «Якщо врятую — побудуйте притулок для покусаних, бо з Київської й Чернігівської губерній люди їдуть, а жити їм немає де». Батько Савелія Макаровича погодився. Син не захворів, і генерал тоді побудував цей будиночок, де тепер наш відділ постачання.
— Невже?
— Точно. Це все мені Савелій Макарович по великому секрету розповідав. Ніхто в інституті цього не знає.
Жадан визирнув у вікно: за сто метрів від головного корпусу, на схилі гори, притулився невеликий, потемнілий від дощів і старості дерев'яний будинок, наче живцем перенесений сюди з російської провінції — з Воронежа чи з Пензи — з візерунчастими дерев'яними віконницями, з двома стовпчиками, що підпирали дашок над ґанком, й неодмінними лавочками на ґанку. Жадан раптом з гіпнотичною, болісною для очей ясністю уявив, як тою крутою вуличкою, якою щодня біжить він на роботу, їде вгору фаетон, запряжений парою гнідих коней, а в ньому сидить суворий сивовусий генерал у білому кителі й міцно притримує хлопчика із забинтованою головою; як професор Левкович, поблискуючи скельцями пенсне, сідає перед хлопчиком на стілець, робить владний знак вусатому фельдшеру в довгому халаті, той подає професору шприц, Левкович відтягує шкіру на худому животі малого Савелія (той тремтить від страху, але боїться показати це суворому батькові) й впорскує вакцину, рятуючи хлопця від смерті.
— Можна вам сказати одну річ, Євгене Петровичу? — таємниче спитала Гаркуша. — Тільки ви не образитесь? Га?
— Кажіть.
— Давно хотіла сказати, але якось не було нагоди. Будьте обережні з Ларисою, Євгене Петровичу.
— В якому плані? — гостро спитав він, відчуваючи нудотний, пекучий біль всередині. Приступ почався набагато раніше, ніж він чекав.
— В прямому, — опустила очі Гаркуша. — В інституті пішли розмови про вас… Мені Мальована сказала, що бачила, як ви цілувалися у віварії. Тільки, ради бога, не виказуйте мене…
— Нормально. Що іще?
— Як нормально? Як можете ви казати «нормально»? — обурилася Гаркуша, рвучко вставши з-за столу. Брязкаючи посудом, почала прибирати стіл. — Ця Лариса… ви навіть уявити не можете, хто це. Як у нас у селі кажуть — справжня шльондра, прости господи. Невже ви не бачите? Відкрийте очі, Євгене Петровичу. Ви людина наївна, захоплюєтесь, а вона… вона використає, посміється з вас… ще й під монастир підведе. А вам захищати дисертацію. Не дай боже, анонімка якась, чи що… І новий завідуючий прийшов, дізнається. Навіщо це вам? Вас усі шанують, у вас добре ім'я. Їй, звичайно, приємно. Такого, як ви, мати серед своїх коханців. Думаєте, ви в неї перший? Поганому виду немає стиду. А у вас можуть бути великі неприємності. А, не дай боже, чоловік її дізнається? Що тоді? Та він же вас знищить. Він усе може… Вибачте, що я таке кажу, але я вважаю себе вашим другом.
— А якщо я її кохаю? — поцікавився Жадан.
— Що? Кохаєте? — Вираз Гаркушиного обличчя змінився, її почало роздувати, наче знову починався напад алергії до Когось або Чогось, обличчя вкрилося червоними плямами, чашка з Гоголем впала на підлогу й розбилася. Жадан кинувся піднімати черепки.
— Вибачте, — розгублено сказала Гаркуша, — я більше не буду.
— Чого ж, — добродушно усміхнувся він задерев'янілими губами. — Це нормально. Дякую вам, Галино Терентіївно. За вашу турботу й попередження. Адже в нашій скаженій лабораторії людина людині товариш, друг і брат.
Читать дальше