Юрий Щербак - Причини і наслідки

Влаштувавшись у номері готелю, Жадан подивився на годинник: сьома година. Підійшов до вікна, що виходило на річку. Все оповила темрява, лише тьмяно виблискували на воді вогні протилежного берега. Все здавалося чужим і незнайомим, і цей нескінченний день теж видався йому дивним, наче не з його життя. Дуже хотілося спати, але він боявся зараз заснути, бо знав, що опівночі може прокинутись з жорстоким нападом безсоння — і тоді вже не засне до ранку, й тому він, не вмикаючи світла, витягнув із сумки піжаму й кинув на ліжко, заніс до ванної кімнати мило й зубну щітку, вимив руки і вийшов з готелю. Кротову влаштували в іншому кінці коридора; вона оголосила, що одразу ж піде спати, й Жадан був радий, що нарешті залишився сам. У першому виході в незнайоме містечко завжди крилася якась надія, яка, щоправда, дуже швидко зникала: замість імлистого і прекрасного Невідомого, що мало відкриватися на кожному кроці й вгадуватися в кожному невеличкому провінційному будиночку, негайно виникала звична схема, все ставало знайоме й тисячу разів бачене, наче він народився в одному з цих Конотопів, Ізяславів, Могилів-Подільських чи Бердичевів; але чекання невідомого залишалося. Перед ним лежала площа з фонтаном, яка, за всіма ознаками, була одночасно і продовженням, і розширенням головної вулиці містечка. Ліхтарі ще не горіли, обриси площі ледь угадувались у темряві. Від річки віяло сирою свіжістю. Повагавшись якусь мить, Жадан пішов ліворуч, туди, де світилася вивіска аптеки. Він і справді потрапив на головну вулицю містечка, що тяглася вздовж річки; двоповерхові старовинні будинки з дерев'яними балконами нагадали йому київський Поділ. Пройшов лише один квартал, запримітивши, де міститься пошта з міжміськими телефонами-автоматами, і побачив районний Будинок культури — важку споруду п'ятдесятих років з квадратними чотирма колонами, прикрашеними зверху якимись ліпними квітами й шестернями. Двері були відчинені, й він зайшов усередину. Відчув специфічний вогкуватий запах вокзалів, спортивних споруд і кінотеатрів — запах прощання, мокрої тирси, самотності. Зал був притемнений, а сцена яскраво освітлена. В залі сиділо кілька осіб, які не звернули на нього жодної уваги.

Вісім жінок — одна за одну огрядніші — у довгих темно-червоних сарафанах співали жалібними голосами «Во поле березонька стояла». Закінчивши пісню, жінки невміло повернулися і, підштовхуючи одна одну, почали повільно виходити за куліси. Тоді на сцену вистрибом вибіг якийсь елегантний чоловік у чорному костюмі з вигадливо пов'язаною замість галстука вишиваною стрічкою і почав кричати на жінок, що ходять вони, як гренадери Суворова через Альпи, а не як ніжні створіння, й примусив їх ще кілька разів повторити евакуацію зі сцени. Жадан уже збирався непомітно вийти, щоб, надто не заглиблюватись у творчі таємниці художньої самодіяльності медичних працівників Старомитницького району, коли почув сердитий крик чоловіка у чорному костюмі:

— А де Бадяк? Чому немає Бадяка? Скільки його треба чекати? Він мені весь темпоритм збиває!

— Йде, йде, — писнула якась дівчина, яка, наче мишка, вихопилась на мить з правої куліси і зникла.

У супроводі двох баяністів на сцену вийшов красивий баритональний мужчина — чорнявий, повновидий, з гострими кутиками ретельно підголених бакенбардів. Чому баритональний? Жадан цього не знав, але саме це слово якнайкраще пасувало співакові. Став, упершись підборіддям у товсту шию, витримав довгу, томливу паузу й рішуче кивнув головою. Баяністи дали вступ.

«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» — могутньо й задушевно почав вести мелодію співак.

Жадан тихо вийшов у вестибюль. Якісь дівчата в плахтах, коротких барвистих спідницях й віночках на головах курили у вестибюлі й здивовано подивились на нього. Голос співака, хоч і притишений, здавався тут, у цьому казенному приміщенні, де пахло тютюном і висіли старі кіноплакати, особливо чистим і зворушливим. Жадан вийшов на вулицю, з насолодою вдихнувши морозяне повітря.

IV

Районна лікарня лежала на узгір'ї понад берегом річки. Територія була схожа на шахівницю: поміж білих, устелених вчорашнім снігом клаптиків землі лежали купи розгаслого чорнозему, уздовж і впоперек зяяли траншеї, перейти через які можна було лише по мокрих, хитливих дошках: зводили приміщення поліклініки. Як пояснила Куля, будували давно, вже років з шість, а кінця-краю будівництву не видно, бо дійшли тільки до другого поверху, але, враховуючи захоплюючі можливості майбутнього, на стару поліклініку рукою махнули. У справедливості цих слів Жадан негайно переконався. Його ввели у довге й темне приміщення з порепаними стінами, попід якими сиділи й стояли люди; у центральній частині, де за дерев'яними бар'єрами розмістилася реєстратура, стояла велика чорна кругла піч, на якій, здавалося, ледве трималася стеля — вся в синюватих плямах дощових затьоків. Перед кабінетом травматолога стояла довга черга. Куля, ні в кого нічого не питаючи, владно розсунула людей, які з інтересом поглядали на незрозумілих відвідувачів; загіпнотизована впевненою ходою Кулі й тих, хто йшов за нею, черга покірливо і мовчазно пропустила їх у кімнатку, перегороджену ширмою. Тут пахло йодом і затишно булькала вода в електрокип'ятильнику, в якому лежали шприци.