Юрий Щербак - Причини і наслідки

Професора Лук'янова перевели на посаду директора інституту з Дніпропетровська після страшного скандалу з зараженням у лабораторії Баландіна. То була надзвичайна подія всесоюзного масштабу, яку ще довго згадували в наказах Міністерства охорони здоров'я і в лекціях студентам і лікарям, коли йшлося про безпеку роботи у вірусологічних лабораторіях; подія, що закінчилася загибеллю завідуючого лабораторією. Білана з тріском вигнали на пенсію, і ніхто його не жалів, навіть ті, кому він робив добро (а зла він не чинив нікому), бо всі одразу побачили, скільки накоїв Білан, як розвалив він роботу, як інститут відстав від рівня світової науки, й тому Білана швидко забули і під час інститутських свят в оглядових доповідях не називали його прізвища, так наче він тут зовсім ніколи не працював, і всі розуміли, що так і треба, що час таких диваків, як Білан, назавжди скінчився.

Від свого попередника Лук'янов відрізнявся не лише манерою вдягатися, а й речами куди принциповішими. Він наче знаменував собою той величний період монументальності, солідності, парадності і розмаху, посилення міжнародних обмінів і поваги до наукових титулів, ступенів і звань, що його принесли з собою сімдесяті роки. Людина енергійна, симпатична, із широкими зв'язками (ходили чутки, що він був далеким родичем відомого терапевта академіка Дурново), Лук'янов негайно розпочав будівництво нового адміністративного корпусу і віварію, домігся відкриття при інституті клінічного відділення, перевів інститут з третьої в другу категорію, завдяки чому підвищилася зарплата співробітників, замість обшарпаного кабінетика, в якому сидів Білан, обладнав у новому корпусі розкішний кабінет; як і личить директорові поважного інституту, дістав нові меблі та імпортне лабораторне обладнання, зрушив з мертвої точки справу підготовки нових докторів наук; за часів Білана й Верхратського в Інституті було всього кілька докторів наук — все люди літні, статечні, ще довоєнної закваски, тільки Брага захистився в перші повоєнні роки, — і ніхто нікуди не поспішав, ніхто нікого не примушував писати дисертації, на сорокалітніх співробітників дивилися, як на дітей — мовляв, ще встигнуть, у них ще все попереду, нікуди їм поспішати, ще є час. А часу не було. І це добре розумів Лук'янов. Він вивів інститут з сонного заціпеніння, з байдужої летаргії, зробивши ставку на молодих, здібних науковців: саме Лук'янов примусив Жадана запланувати докторську дисертацію, незважаючи на його небажання і шалений опір Браги.

— Вчора ми оголосили в газеті конкурс на посаду керівника вашої лабораторії, — сховав хусточку Лук'янов. — Я прошу тебе подати заяву.

— Я не подам.

— Ну чому?

— Анатолію Пилиповичу, — благально сказав Жадан, — ви ж добре до мене ставитесь. Навіщо мені ця халепа? Лабораторію Брага розвалив. Ви це знаєте краще за мене. Потрібна міцна рука… Я до цього абсолютно не придатний.

— Поможемо.

— Мені не до цього, зрозумійте. Я зараз вийшов на дуже цікаву проблему. Я навіть боюсь про це казати… щоб не зурочити.

— Що? — смикнув плечем Лук'янов.

— Я зараз працюю з метафеном [3] Назва препарату умовна (авт.). . Він дає вісімдесят процентів захисту мишей од вірусу.

— До чи після зараження?

— Після. Навіть через кілька годин після введення вірусу.

— Ну, знаєш, — здивовано поглянув на Жадана директор. — Може, почнеш лікувати сказ?

— Ще рано про це казати.

— Що рано? Що рано? — ще сильніше засмикав плечем, на якому висів протез, Лук'янов. — Треба негайно подавати заявку на авторське свідоцтво. Або навіть на державне відкриття. Треба поспішати. Ти розумієш, чим це пахне? Що тобі треба? Яка допомога?

Настала бажана мить — директор питав, чим допомогти.

— Тут мені єгер Михайлов із Залісся привіз п'ять лисиць. Треба йому заплатити. Так, як це зробили з єнотовидними собаками. Пам'ятаєте?

Лук'янов провів вказівним пальцем по бровах, пригладжуючи їх.

— Хочеш, щоб мене посадили?

— Що ви…

— Женю, ти прекрасно знаєш, що в мене немає грошей на твій зоопарк. Кошторисом лисиці не передбачені… Скільки він хоче?

— Хоча б карбованців по тридцять за штуку, — Жадан вирішив не казати, що п'ятдесят карбованців він уже дав Михайлову зі своєї кишені. Про таке не можна казати, бо засміють. Подумаєш, знайшовся мільйонер, який фінансує власні експерименти.

— Посадять, — переконано сказав Лук'янов. — Ну, добре, тільки для тебе. Востаннє. Нехай жінка цього Михайлова напише заяву, я зарахую її тимчасово на два місяці на посаду препаратора. Тільки щоб ніхто не знав. Дивись мені.