Юрий Щербак - Причини і наслідки

Лук'янов — невисокий, жвавий, гладенько зачесаний чоловік — розмовляв по телефону. Побачивши Жадана, привітно махнув рукою.

Затиснувши трубку поміж плечем і щокою, директор негайно виставив уперед ліву руку, щоб відвідувачеві не забаглося, чого доброго, потиснути йому правицю. Бо замість правої руки мав протез.

— Яка риба? — запитував Лук'янов. — Може, кета? Ні? На п'ять літер? Форель? Палтус? Ні, Дуся, здаюсь, Женю, допоможи, — глянув благально на Жадана.

— Мойва, — сказав той.

— Мойва! — гукнув у трубку Лук'янов. Його версія, мабуть, не задовольнила Дусю, улюблену внучку директора, якій Жадан колись показував морських свинок і сірійських хом'ячків; Лук'янов стражденно глянув на сяючу вогнями стелю й заперечливо хитнув головою Жаданові. — Не мойва? Але «йот» підходить і «а» на кінці? Дуся, не мороч мені голови, до мене прийшли.

— Сайра! — осяяло Жадана.

— Сайра! — повторив Лук'янов і одразу ж підняв угору великий палець. — Ну, добре, добре, кінчай. Цілую, Дусенько… В мене нарада.

Він поклав трубку.

Жадан подав йому заяву про відрядження до Старої Митниці для розслідування всіх обставин захворювання і смерті громадянина Чорнодуба В. І.

— А ти певен, що він од сказу помер? — запитав Лук'янов, прочитавши заяву.

— Певен.

— Чому так поспішаєш? Перед самими святами… Однаково йому вже не допоможеш. Почекай, поїдеш після Жовтневих.

— Анатолію Пилиповичу, це дуже серйозна справа. Він загинув з нашої вини.

— Чому з нашої? — незадоволено пересмикнув плечем директор. — Ти не поспішай з висновками. Ще нічого не знаєш, а вже кажеш.

— Його можна і треба було врятувати. Інкубаційний період двадцять днів. Дуже короткий. Або не спрацював гамма-глобулін, або…

— Що або?

— Не знаю. Тому треба їхати. Негайно. Поки вони не замели слідів. Там такі спеціалісти, що все можуть. І буде великий скандал. Все ж таки наша підшефна область. Ми там випробовуємо вакцину Мідатова. Якщо одразу не розібратися, потім підуть чутки, скарги, прокуратура. Підпишіть, будь ласка. Бо я чув, що сьогодні ви їдете до Москви, потім бігай, проси всіх.

— До Москви? — здивувався Лук'янов. — Вперше чую. Хто це тобі сказав?

— Та… пусте.

— Ну добре, добре. — Лук'янов надів окуляри і почав лівою рукою обмацувати папери, що лежали на столі Жадан швидко подав йому ручку. — Ти, мабуть, правий. Сьогодні поїдеш?

— Так.

Директор поклав на стіл свою протезну праву руку, штучною долонею, наче це було прес-пап'є, притиснув заяву Жадана, а лівою швидко написав на ній резолюцію.

Пальці на протезі були тонкі, не те що на лівій руці, воскоподібні, як у магазинних манекенів.

— Дякую, Анатолію Пилиповичу, — підвівся Жадан.

— Ні, ти почекай, — сказав директор. — Сідай. Добре, що ти зайшов. В мене до тебе також дуже серйозна справа. Це стосується вашої лабораторії.

Він уважно подивився на Жадана темними очима. Жаданові здалося, що за легкою жвавістю директора проглянув раптовий сум. З якої б це причини?

— Два місяці, як Брага пішов на пенсію, — вів далі Лук'янов. — Я більше не маю права тримати лабораторію без керівника.

— Звичайно.

— Звичайно, звичайно. А хто буде лабораторією керувати?

— Це ваша справа, — сказав Жадан. — Що-що, а охочі керувати знайдуться.

— Це правильно, — зітхнув директор. — Але я хочу, щоб лабораторією керував ти.

— Я?

— Так. Ти.

— Ви жартуєте, — усміхнувся Жадан. — Нізащо в житті.

— Я не жартую, Женю.

— По-перше, я не доктор наук…

— Через рік ти будеш доктором, — переконано сказав Лук'янов. — Я вірю в тебе. У тебе блискуча дисертація.

— По-друге, я не…

— Послухай, — втомлено перебив його директор, скидаючи окуляри, і Жадан зі здивуванням помітив, що брови в Лук'янова посивіли першими. Волосся на голові, хоч і дуже рідке, ще було темне, а брови — як пензлики, що побували в білій фарбі. — Знаєш найдавніший рекорд у світі?

— Ні.

— Це я недавно прочитав. Індус Абдулла пробув сто днів у клітці, в якій сиділо сто двадцять сім кобр.

— Нормально.

— Так ось цей рекорд — дитяча забавка порівняно з моєю роботою. Я вже вісім років у цій клітці. Анонімки за анонімками, комісії за комісіями. А тут ще ти…

Лук'янов витягнув хусточку і протер спітніле чоло, хоча в кабінеті панувала холоднеча, бо одне вікно було відчинене навстіж. Як завжди, директор був бездоганно вдягнений у темно-синій, добре випрасуваний костюм, білосніжну сорочку, в манжетах якої-сяяли золоті, з бурштинами запонки; чорний, вузький, за останньою модою галстук. Цим він докорінно відрізнявся від свого попередника Білана, який ніколи не звертав уваги на вбрання і ходив, як тюхтій, у старих піджаках й зім'ятих штанях, завжди дібраних невлад: якщо коричневий піджак, то обов'язково сині штани.