Кейт Аткинсон - Руїни бога

Віола довго не запрошувала додому свого «кавалера» (це Тедді підшукав невинне слово), бо боялася, що стриманий батьків консерватизм і ошатний будинок у Йорку її скомпрометують. Вона з відразою згадувала батьків сад, червоні, білі й блакитні ряди шавлії, бурачка й лобелії. Він би ще Юніон Джек висадив.

— Це не патріотизм, — заперечував він, — мені просто здається, що ці кольори один до одного пасують.

— Сади… — сказав Домінік.

Тедді чекав на продовження фрази, але його не прозвучало.

— Вам подобаються сади? — нарешті спитав він у Домініка.

— Та, круто. У моїх старих є лабіринт.

— Справжній лабіринт?

— Так.

Домінік, до його честі, вважав, що обстоює ідеали рівності. «Мені байдуже, що герцог, що слуга», — хоча Віола підозрювала, що герцогів він знав більше, ніж слуг. Його «старі», як він їх називав, жили у Норфолку й походили з того племені, що полює, стріляє фазанів і рибалить. Вони були далекі родичі королівської родини «не з того боку ковдри». Віола з ними не познайомилася — Домінік не поновив стосунки з батьками, навіть коли народилися Сонні й Берті. «Вони не хочуть познайомитися з онуками? — спитав Тедді. — Дуже прикро».

Для Віоли це була полегша. Вона підозрювала, що не задовольнила б вимоги його «старих». «А чому ви перестали із ними спілкуватися?» — спитав Тедді. «Та розумієте, все як завжди — наркотики, мистецтво, політика. Вони думають, що я марно гаю життя, а я думаю, що вони фашисти».

— Принаймні він імпозантний, — сказав Тедді, силкуючись сказати про Домініка хоч щось добре, коли вони з Віолою мили миски від м’ясного салату і яблучного пирога, які він приготував уранці. Тедді був «мастак» у кухні («Сам себе не похвалиш…»). Домінік вирішив «покемарити» у вітальні.

— Стомився, чи що? — спитав Тедді.

Віола ніколи не бачила, як спить батько, — він навіть не дрімав у кріслі.

Коли Домінік прокинувся, Тедді не знайшовся, що йому запропонувати (той, напевно, не належав до шанувальників настільних ігор), і дістав фотоальбоми, які документували незграбність доньки у різному віці й різних формах. Віола завжди ніяковіла перед об’єктивом.

— У житті вона значно гарніша, — сказав Тедді.

— Та, дуже сексі, — сказав, ба навіть процідив Домінік.

Віола відчула гордість, коли зауважила, що батько передбачувано скривився від цієї репліки. «А ти звикай», — подумала вона. Я вже доросла. («Я трахаюсь, отже, існую», — написала вона на першій сторінці «пінгвінівського» видання «Міркування про метод» Декарта, задоволена своїм іконоборством).

Вона долучилася до довгої процесії дівчат Домініка і так і не зрозуміла, чому той спинився саме на ній. Утім, як виявилося, не спинився, а лише призупинився. «Але ж я завжди повертаюся до тебе», — казав він. «Як пес», — подумала вона, але без утіхи.

По суті, вони обидва були вкрай ліниві, їм легше було лишитися разом, аніж розстатися.

Віола сяк-так здолала випускні іспити і здобула посередній диплом зі збірною спеціалізацією — філософія, американістика, англійська література. «Та яка різниця? Життя — це життя, а не всі ці дипломи». Вона нікому не сказала, як її засмутили результати іспитів, і вирішила знехтувати випускним, мовби той — «нікому не потрібний уклін усталеній ієрархії».

— Потім, можливо, про це пожалкуєш, — сказав Тедді.

— Ти просто хочеш повісити на стіну фото мене у мантії й бонеті, — роздратовано пирхнула вона.

«А що, не можна?» — подумав Тедді.

— Отже, ви не поберетеся? — обережно спитав Тедді, коли Віола повідомила, що вагітна Сонні.

— Та хто зараз виходить заміж? — відмахнулася вона. — Це застаріла буржуазна умовність. Я що, ціле життя буду прикута до одного чоловіка, просто тому, що цього вимагає авторитарне суспільство?

— Не все так погано, — сказав Тедді. — Із часом до цього навіть звикаєш.

Коли народився Сонні, вони жили в Лондоні у сквоті з десятьма сусідами. Кухня і ванна були спільні, а кімнатка своя — забита полотнами Домініка й дитячими речами, які придбав Тедді, зрозумівши, що ніхто інший цього не зробить. Здавалося, Віола й не уявляла, що потрібно дитині, — це його непокоїло.

— Потрібно буде ліжечко, — сказав він, — і маленька ванночка.

— Хай у шухляді спить, — сказала Віола, — а митиму його в умивальнику.

(«Атож, — погодився Домінік, — біднота здавна так робила»). У шухляді хай спить? Тедді зняв трохи грошей з депозиту і надіслав їм ліжечко, візочок і ванночку.

Домінік майже ніколи не закінчував свої полотна. Інколи він намагався щось продати, хоча божився, що відкидає капіталістичну економіку, але його картини навіть безкоштовно ніхто не брав. Віолі здавалося, що колись їх знайдуть під горами полотен. Тому грошей у них не було. Домінік відмовлявся просити у своєї родини. «Це дуже шляхетно, що він так дотримується своїх принципів», — сказала вона батькові. «Дуже», — погодився Тедді.