Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Може, хтось далеко заплив і тебе не почув, — сказала Віола, вдаючи, мовби її ніщо не обходить; від того Сонні хотілося її знищити. Проти холодної зброї сарказму він був безборонний. У його розбурханому серці назрівала буря. Він міг вибухнути. Хай мама знає.

«Просто не сперечайся, Сонні», — подумала Берті. Ти ж ніколи не виграєш. Ніколи-ніколи. Вона й далі незворушно рилася в піску, в одній руці стискаючи совок із короткою ручкою, а в іншій — бутерброд, який не збиралася їсти. Незворушно викопавши чергову ямку, вона пересувалася далі й бралася за наступну, мовби в неї був якийсь план, хоча насправді план зводився до того, щоб викопати за день чимбільше ям.

При хрещенні — себто не хрещенні, звісно, а на вигаданому Дороті «обряді покладання імені», на який уночі в лісі за домом зібралася ціла комуна, — Берті назвали «Місяцівною». Віола передала новонароджену доньку, що мирно спала, Дороті, яка піднесла її до місяця, як дар, — Віолі якусь приголомшливу мить навіть здавалося, що доньку зараз справді принесуть у жертву. Берті «випала честь» стати першим немовлям у комуні, — сказала Дороті. «Ми даємо тобі майбутнє», — повідомила місяцеві, який того дару навіть не зауважив. Почало накрапати, Берті прокинулася і розплакалася.

— А тепер — учта! — заявила Дороті, коли вони повернулися до будинку.

Учта складалася не з немовляти, а з плаценти, яку Дженет підсмажила з цибулею і петрушкою. Від своєї порції Віола відмовилася — по-перше, це як канібалізм, по-друге, бридко.

Отже, Сонце і Місяць — так їх звали.

На щастя, Берті отримала ще й ім’я бабці.

— Місяцівна Роберта? — спитав Тедді, намагаючись не зрадити емоцій, коли йому повідомили про це по телефону. — Рідкісне ім'я.

— Ну, ти ж би не хотів, щоб тебе звали, як усіх? — спитала Віола. — Софій і Cap у світі й так вистачає. Усім хочеться виділятися.

Тедді дотримувався протилежної думки, але змовчав. Усе одно вже незабаром все стало на свої місця. Сонце став Сонні, а Берті не відгукувалася ні на які місячні версії свого імені, аж врешті більшість забула, що там було записане у її свідоцтві про народження. Свідоцтво про народження украй неохоче поїхав отримувати Домінік, який вважав, що це примус «тоталітарної бюрократії» — з тієї ж причини вони з Віолою так і не побралися.

Єдина особа, якій Берті пробачала нагадування про безумство батьків, — це дідусь: він інколи називав її «Берті Місяцівною», що її, як не дивно, тішило.

Вона докопала ще одну ямку (якщо ямку взагалі можна докопати) і кинула туди бутерброд.

Віола віддала Сонні рюкзак і сказала:

— Десь там є мандарин.

Її син вишкірився від думки про мандарин.

— Припини кривлятися, — пробурмотіла Віола, надто заворожена морем, щоб гаразд рознервуватися.

(«Чого ти взагалі завела дітей? — спитала Берті за багато років. — Це що, суто біологічний імператив лишити потомство?»

«Усі заводять дітей саме з цієї причини, — відповіла Віола. — Просто маскують це сентиментальними міркуваннями»).

Віола пожалкувала, що в неї немає бінокля. Вода так блищала на сонці, що годі було щось роздивитися. У морі було багато пляжників, але на такій відстані їх неможливо розрізнити — тільки голови колихалися над водою, як ліниві тюлені. Вона була жахливо короткозора, але гонор не дозволяв їй надягнути окуляри.

Сонні на певний час відступив з поля бою і знову взявся збирати гальку. Гальку він любив. І камінці любив, і брили, і гравій, але відшліфовану морем гальку — найбільше. Він аж не вірив, скільки скарбів йому подарував цей пляж. Він, мабуть, не зуміє зібрати геть усе.

— А тато де? — спитала Берті, раптом підвівши погляд.

— Плаває.

— Де?

— У морі, де ж іще.

Віола зауважила, що море прибило до берега палицю неподалік від місця, де вони сиділи, — білу, як кістка, крихку. Вона стирчала з піску, як палець кістяка. Віола взяла її й несамохіть почала малювати на сухому піску символи — пентаграми, рогатий місяць, свастика, що отримала погану славу. Нещодавно вона почала вивчати чари.

— Це що, штибу того, як розпиляти жінку навпіл? — спантеличено спитав Тедді.

— Обрядові чари. Відьомство, окультизм, поганство. Таро. Це не фокуси, це глибокий зв'язок із землею.

— Закляття?

— Інколи і закляття, — вона скромно кивнула.

Учора ввечері вона читала карти таро із Дженет. Їй випали сонце, місяць, блазень — це її родина. Висока жриця — очевидно, Дороті. Вежа — катастрофа, новий початок? Зірка — ще одна дитина? Не дай бог, хоча «Зірка» — гарне ім'я. Як давно пішов Домінік? Плавав він непогано, але не так добре, щоб пробути на воді стільки часу.