Кейт Аткинсон - Руїни бога

— А от і думаю! — ревів Сонні.

— І не сподівайся, — спокійно проказала Поважна Нянечка, — бо тоді прийде поліцейський, забере тебе до в'язниці й посадить на багато років.

— Віоло, господи, тримай себе в руках. Він ще маленький, — батько простягнув Сонні руку і сказав: — Ходімо, знайдемо тобі цукерку.

Він завжди був голосом здорового глузду. Ба навіть Голосом Здорового Глузду: у Віоли в голові батько здобувся на старозавітні великі літери. Його голос не стихав ніколи. Вона вперто відмовлялася визнати, що це — тривожний шепіт її сумління.

Лишившись за столом сама, Віола розплакалася. Чому все завжди закінчувалося саме так? Чому завжди вона в усьому винна? Усім завжди було байдуже до її почуттів. Наприклад, їй ніхто не пік тортів на день народження, принаймні останнім часом. Колись батько, звісно, пік їй торти, але його домашні дари її не тішили — вона хотіла такий торт, як на вітрині «У Террі» чи «У Бетті», пекарень, що стояли по протилежні боки площі Св. Єлени, як подружжя у сварці.

На п’ятдесятиліття Віола замовила собі торт від «У Бетті» — «У Террі» давно вже пішла з поля бою. На білому тлі тонкими бузковими літерами вивели «З п’ятдесятиліттям, Віоло!» — попри нетонкі натяки, Берті так і не зрозуміла, який це важливий ювілей. На той час Віола прожила вже на три роки більше, ніж її матір — не те, щоб вона прямо рвалася перемогти у цьому змаганні. Мама відійшла у таке примарне минуле, що годі й намагатися його сягнути. Що менше Віола пам’ятала маму, то більше за нею сумувала.

Вона нікому не сказала про торт, який собі замовила, і з’їла його сама. Вистачило на кілька тижнів, хоча під кінець він геть зачерствів. Бідолашна Віола!

Вона виколупала з торта Сонні всі помаранчеві цукерки. Завод, де їх виготовляли (усі цукерки, не лише помаранчеві), стояв на околиці на протилежному краю міста. Віолу водили на завод у Роунтрі на шкільну екскурсію — вона бачила, як у лискучій мідній машині штибу бетономішалки змішують барвники. Наприкінці всім видали по безкоштовній коробці цукерок. Віола так свої й не з’їла, бо, прийшовши додому, пожбурила їх у батька. Вона вже й не пам'ятала, чому. Може, тому, що він не був її мамою.

Вона винесла брудні блюдця на кухню і склала в мийку. Крізь вікно вона бачила, як Сонні та Берті граються в саду з дідусем — він показувам їм нарциси. («Та їх там мільйони!» — захоплено вигукнув Сонні, коли забіг у дім). Віола дивилася, як діти сидять між квітів і на їхні личка лягають золоті відблиски. Вони сміялися й теревенили з її батьком, і від цього їй стало дуже сумно. Здавалося, ціле своє життя вона дивилася на щастя інших крізь вікно.

— Їсти хочу! — волав на неї Сонні.

Не зводячи очей із моря, зосереджена, як наглядач маяка, який виглядає кораблетрощу, Віола потяглася до рюкзака й наосліп витягла з його надр паперовий пакет, у якому ще лишалися недоїдені бутерброди — простенькі, з твердого житнього хліба з овочевою намазкою і прив'ялими огірками. При появі цієї неласої учти Сонні знову впав у шал.

— Цього я не хочу! — закричав він і жбурнув у неї бутерброд. Цілився він погано, тож бутерброд підхопив і зжер приємно здивований лабрадор, який саме проходив повз них.

— Перепрошую? — сказала Віола тоном, який свідчив, що вона ні за що не перепрошує.

— Я хочу щось смачненьке, — сказав Сонні, — ти нам ніколи не даєш нічого смачненького.

— Багато хочеш — мало получиш, — сказала Віола. (Але ж лабрадорові он пощастило, — подумав Сонні).

Виявляється, на пляж із ними пішла Поважна Нянечка. Вона запропонувала бутерброд Берті, яка рила ямки в піску. Берті сказала «Дякую, матусю»: їй подобалося слухатися, бо тоді мама ставала ласкава. «Прошу», — відповіла Віола. Сонні загарчав від цього спектаклю про гречність — він знав, це дійство розіграли лише для того, щоб він почувався винним. Це як коли вони гралися в Щасливу Родину (він був ще надто маленький, щоб осягнути всю іронію): якщо ти не казав «будь ласка» і «спасибі» щоразу, то в тебе відбирали Пана Мишу чи Пані Пташку, навіть якщо ти просто забув подякувати. «Я тебе ненавиджу», — пробурмотів він Віолі. Чому вона ніколи не була з ним добра? «Добра» — такий був у Сонні ідеал. Із часом його утопійний словник розшириться, проте поки що й «добра» вистачало. «Я тебе ненавиджу», — повторив він, більше собі, ніж матері.

— Ла-ла-ла, — сказала Віола. — Вибач, я тебе не чую.

Він набрав повні груди повітря й закричав «Я тебе ненавиджу!» що є сили. На них почали оглядатися.