Кейт Аткинсон - Руїни бога

Найбільше його засмутило те, що в Авґуста був тер'єр. По-перше, це неправильна порода, по-друге, це нагадувало йому про жахливу трагедію — його Триксі померла перед Різдвом. Тедді ніколи не думав, що переживе її, тож страждав не лише від горя, а й від шоку. Коли він повернувся після першого семестру в інтернаті, Триксі вже не було — її поховали під яблунями, обіч Боцмана.

— Ми сподівалися, що вона дотягне до твого повернення, друже, — сказав Г'ю, — але вона не витримала.

Тедді здавалося, він ніколи не змириться з цією втратою. Може, він і не змирився, але за кілька тижнів після виходу «Пригод Авґуста» Іззі нагрянула до них із черговим подарунком — крихітним цуценям тер'єра, на дорогому нашийнику якого було написано «Джок». Тедді впирався, як міг, щоб не полюбити цуценя: тим би він не лише зрадив свою любов до Триксі, а й прийняв жахливу художню версію свого життя. Проте, звісно, марно: вже незабаром цуцик знайшов місце у його серці.

Утім, Авґуст переслідував його у тій чи іншій формі до кінця життя.

Зайшовши до кімнати, Урсула підняла книжку з підлоги й почала читати вголос.

«“Це що, Авґуст?” — театрально прошепотіла міс Слі на вухо містерові Свіфтові. Люди з сусідніх рядів почали зацікавлено озиратися».

Із чого ж складався Тедді? Справді, не з равликів і слимаків: він складався з багатьох поколінь Бересфордів і Тоддів, що зійшлися в холодному ліжку студеної осінньої ночі, коли батько піймав золоту нить материного волосся й не відпускав, доки не витягнув їх обох до далекого берега (у них було багато евфемізмів на позначення цього акту). Коли вони завмерли у кораблетрощі подружнього ліжка, кожного трохи спантеличила несподівана пристрасть іншого. Г'ю відкашлявся й пробурмотів: «Що, спізнали далекі глибини?». Сильвія не відповіла, їй здавалося, що мореплавні метафори зайшли задалеко.

Проте піщина все ж потрапила до мушлі (це вже метафора Сильвії). Перлина, якій судилося стати Едвардом Бересфордом Тоддом, почала рости й урешті прийшла на світ напередодні Великої війни — а тоді малий годинами безжурно лежав у своїй колисці, не вимагаючи ніякого товариства, крім срібного зайчика, що звисав із її дашка.

Його мати — велика левиця, що на м'яких лапах крокує домом, захищаючи їх усіх. Батько був більшою загадкою: він щодня зникав до іншого світу («Банку»), а потім до світу ще ширшого і віддаленішого («Війни»). Сестри любили Тедді, гойдали, підкидали, обсипали поцілунками. Брат уже вчився у школі, де йому прищепили належний стоїцизм, тож лише хмурився на малого, коли приїздив додому на канікули. Мати горнулася до нього й шепотіла: «З усіх дітей ти мій найулюбленіший», — він розумів, що це правда, і йому було шкода інших. (Сильвія думала: яка ж то полегша — нарешті осягнути, що таке любов).

Принаймні вони всі були щасливі — у цьому він не сумнівався. Лише згодом він зрозумів, що не все так просто. Щастя, як і життя, вразливе, мов серце пташки, мов мерехтіння дзвоників у лісі, проте Лисячий закуток, доки існував, був його омріяною Аркадією.

— Мамо, я їсти хочу.

Віола була надто зайнята, аби підтвердити, що його почула: вона дивилася на море. Тягнувся обшарпаний хвіст пекуче-спекотного дня.

— Проведемо день на пляжі! — із завзяттям оголосив Домінік уранці.

Завзяття було аж надмірне, мовби день на пляжі міг докорінно змінити їхнє життя. Не минало й дня, щоб йому не спала на думку чергова блискуча ідея, і більшість із них вимагала від Віоли певних зусиль. («Я тобі кажу, Домінік вигадує по шість неможливих речей до сніданку!». Дороті розчулено засміялася, мовби це було добре). Віолі здавалося, що без усіх цих ідей жилося б легше. Їй було тільки двадцять вісім, але вона вже стомилася. Двадцять вісім — винятково незручний вік: вже не юна, а як зрілу ще ніхто її не сприймає всерйоз. Їй і досі на кожному кроці розповідали, що їй робити, це її дратувало. Здавалося, вона не була владна ні над чим, крім власних дітей, та й для того доводилося вести нескінченні переговори.

Щоб здолати ці п’ять миль, вони позичили вантажівку в Дороті, але та зламалася за милю від пляжу (що й не дивно).

Немолодий, на вигляд кволий пан у старенькому авто «моріс майнор» зупинився і мить почаклував під капотом, після чого вантажівка завелася, як новенька. Рятівник виявився їхнім сусідом, фермером з місцевих — і він, і його «моріс майнор» були міцніші, ніж здавалося. Упізнали його тільки діти, але нікому про це не сказали, так їх притомила спека й загальний відчай — вони вже втретє за місяць застрягли невідь-де через цю вантажівку.