Кейт Аткинсон - Руїни бога

Сонце періщило землю. Для чарів потрібна була ніч, кіптява свічка у пітьмі, а не цей світлистий надмір. Віола викинула палицю й зітхнула від спеки. Вона вже зняла чоботи, жакет, спідницю і хустку — і на ній все одно лишилося більше одягу, ніж на інших пляжниках. На ній була антикварна нижня спідниця й некомплектний ліф із довгими рукавами, обшиті стьожечками й англійським мереживом: вона знайшла їх у секонд-генді. Віола цього не знала, але нижня спідниця колись належала служниці з крамниці, що померла від туберкульозу. Та геть не тішилася б, якби побачила, що її спіднє демонструють цілому пляжу в Девоні.

Віола відволіклася від моря і скрутила ще одну цигарку. Пляж їй упікся. Давно, в дитинстві, коли в неї ще була нормальна родина, вони щоліта неминуче їздили на холодні мокрі пляжі на канікули. На думку Віоли, це було Чистилище. Мабуть, це батько вигадав. Мама, мабуть, хотіла поїхати кудись, де тепло й сонячно, де вони тішилися б життям , але батько сповідував пуританські ідеали, які диктували, що узбережжя Північного моря піде дитині на користь. Вона розпачливо затяглася. Його розважливість скалічила їй дитинство. Вона простяглася на піску і втупилася в чисте небо, роздумуючи про нестерпну нудьгу життя. Потім їй навіть це обридло. Вона сіла й витягла з бездонного рюкзака книжку.

Відколи Віола себе пам’ятала, при ній завжди була книжка. Так завжди буває з дітьми-одинаками. Література підживлювала її уяву й давала надію, що колись і вона стане героїнею власної історії. У підлітковому віці вона жила у XIX столітті, блукала болотами з сестрами Бронте, дратувалася тісними вітальнями Остін. Діккенс був їй доволі-таки сентиментальним другом, Джордж Еліот — другом суворим. Зараз Віола перечитувала давній томик «Кренфорда». Місіс Ґаскелл була не в своїй тарілці в Адамовому гаю, де читали виключно Гантера С. Томпсона та йога-сутри Патанджалі. Віола сиділа на гарячому піску, намотуючи на палець локон (давня звичка, яка дратувала всіх, крім самої Віоли), і роздумувала, чому вона не гарувала в університеті, піддалася на чари Домініка й цілими днями курила травку. Зараз вона вже могла б стати викладачкою. Може, і професоркою. Сонце періщило яскраві білі сторінки місіс Ґаскелл, Віола підозрювала, що незабаром у неї розболиться голова. Власне, мама саме від головного болю й померла.

Сонні порушив коротке перемир’я: він вирішив, що таки хоче мандарин, але не з’їв його, а жбурнув у Берті, після чого вони почали волати один на одного; вщухли лише тоді, коли вона дала їм гроші й послала по морозиво. На алеї була вантажівка з морозивом — Віола спостерігала, як вони прямують туди, доки не зникли вдалині. Вона заплющила очі. Заслужила ж вона свої п’ять хвилин спокою?

Віола навчалася на першому курсі в бруталістському університеті зі скла й бетону, коли зустріла Домініка Вільє. Його вигнали з інституту мистецтв, але він і далі ошивався на периферії академічного життя. Він походив із напіваристократичної родини. Певний статус йому забезпечувало те, що він вживав неймовірно багато наркотиків, пройшов закриту приватну школу і зрікся своїх заможних батьків, аби жити у злиднях, як справжній митець. Його лиха слава приваблювала Віолу, яка хотіла збунтуватися й відкинути пута провінційного життя дівчинки із середнього класу, бодай за його посередництва.

Домінік був красунчик. Їй лестило те, що, покружлявши довкола неї кілька тижнів, він нарешті накинувся на неї (доволі летаргійно, якщо, звісно, можна летаргійно накинутися) і запропонував: «Ходи зі мною». У його обшарпаній квартирі не було ніяких гравюр, зате були великі полотна, що виглядали так, мовби на них просто набризкали фарб основних кольорів. «У тебе добре око», — сказав він, вражений тим, що вона розпізнала його техніку. Віола, як справжня міщанка, мимоволі подумала: «Я можу так само».

— Вони продаються? — спитала вона без задньої думки, й отримала натомість терпляче пояснення: він, мовляв, «підриває стосунки обміну між виробником і споживачем».

— Себто ти просто роздаєш картини? — розгубилася вона. Вона, донька-одиначка, ніколи не мусила нічого віддавати.

— Овва, — лаконічно підсумував він, коли нарешті відволікся від власних полотен і зауважив, що вона, оголена, лежить на його брудній простині.

Він жив на виплати з безробіття, і це йому подобалося: «сталіністська держава» платила йому за те, що він творив мистецтво.

— Це платники податків йому платять, — сказав Тедді.