— Мій батько служив у повітряних силах під час війни.
А він на те:
— Справді? У якій ескадрильї?
— Без поняття, — вона стенула плечима. Вона ніколи не говорила з батьком про війну, крім того, це було так давно. Здається, її байдужість сприкрила Білла. Вона додала: — Я пацифістка.
— Усі ми тут пацифісти, моя хороша.
Але ж вона справді пацифістка, — сердито подумала вона. Вона закінчила квакерську школу і ходила на протести проти війни у В'єтнамі, робила все, щоб її арештували. Її зоряні роки були ще попереду (протести на полігонах у Ґрінгемі й Аппер Гейфорді), але вона вже давно висловлювала праведне обурення. Батько був пілотом, скидав бомби на людей. Бомбардування Дрездена, мабуть, було на його совісті («Бійню номер п’ять» вона проходила в університеті). («Дрезден бомбардували “Ланкастери”», — сказав Тедді. «І що? І що? — сказала донька. — Думаєш, це звільняє тебе від відповідальності?». «Та я не прошу знімати з мене відповідальність», — сказав Тедді). «Війна — це зло», — подумала Віола, хоча її спантеличило те, що Білла геть не цікавила її думка. Він, мабуть, теж не хотів, щоб з нього знімали відповідальність.
Домінік тішився, що тепер у нього буде своя майстерня (старий побілений сарай для корів за фермою), а Віола тішилася, що вже не муситиме співіснувати з його полотнами.
На вихідних до них потоком плинули гості, здебільшого з Лондона. Були й незнайомці, які спали на підлозі й диванах, курили травку й розмовляли. І розмовляли. І розмовляли. І розмовляли. Вони мали «робити свій внесок» у життя громади, помагаючи доглядати сад чи ремонтувати дім, але, здається, таке бувало рідко.
Дороті, звісно, була королевою-маткою. По ідеї, усе їхнє майно було спільне, але ферма і вантажівка (єдиний засіб пересування) були записані на неї, а крім того, це вона все затіяла. Їй було за 60, вона носила кафтани, замотувала волосся у довгі шовкові шарфи й походжала із блаженною посмішкою, яка дратувала тих, хто не почувався блаженним. Віолі здавалося, що Дороті — стара карга, майже така сама, як батько. Акторка-невдаха, вона «поїхала за чоловіком» в Індію і повернулася без нього, зате з «просвітленням». («І в чому ж її просвітлення? — шипіла Віола Домінікові. — Щось не бачу. Вона така сама, як усі, тільки ще гірша»).
Громада призначила Домінікові випробувальний термін, проте Віола зустрілася з Дороті допіру тоді, коли вони переїхали на ферму. Вона зауважила, що Дороті подобається звук власного голосу; при ній Віола почувалася так, мовби знову опинилася в університеті. «Адамів гай, — пишномовно просторікувала Дороті, — це місце, де все можливе уможливлюється. Тут ми можемо розкрити своє мистецьке єство й допомогти іншим його віднайти. Ми простуємо до світла. Налити ще чаю?» — спитала вона, як герцогиня, чим здивувала Віолу, що вже була закуняла, як завжди на лекції.
Дороті передала Віолі велике горнятко з густим гірким варивом. «Такого чаю ти ще, думаю, не пила», — сказала Дороті. «Цікаво, це наркотики чи отрута?» — подумала Віола. («Ти параноїк», — сказав Домінік). Вона похитала головою, коли Дороті запропонувала їй тістечко і простягнула тарелю з предметами, що виглядали, як камінці. Якийсь час, доки Дороті жувала цю бруківку, вони мовчали.
— Ти побачиш, — нарешті продовжила вона. — Ми — гештальт могутніх індивідів, що, так склалося, рухаються в одному напрямку. До трансцендентного розуміння.
«Окей», — обережно сказала Віола: вона не розуміла, що означають слова, які сиплються з вкритих кришками губ Дороті. Звісно, про трансцендентну медитацію вона чула і навіть її практикувала, а ще вона вивчала трансценденталізм у американській літературі (ледве вгризла «Волдена» і «Природу» Емерсона), проте що в них було спільного з Дороті, яка курила прянощі й завивала, як горила в депресії?
— Щоб громада існувала, кожен мусить робити певний внесок, — сказала Дороті.
«Прямо мусить?» — обережно подумала Віола. Вона була на останніх місяцях вагітності й досі тягала на руках Сонні.
Вона не мала ніяких навиків, тож їй доручили загальні завдання — готувати, прибирати, пекти хліб, помагати в саду, доїти козу «і так далі». «Коротше кажучи, хатнє господарство», — підсумувала Віола. В університеті вона брала участь у протесті з гаслами «За хатнє господарство теж треба платити», хоча вона ніколи таким не займалася; перспектива й зараз її не тішила. Їй не хотілося працювати на інших замість працювати на себе — чи ж не для цього вони приєдналися до громади? Були й «нескладні завдання в саду», що на практиці означало розколупувати твердий червоний ґрунт, повний коріння будяків, щоб позначити межі їхньої ділянки. Її звільнили від «сільського господарства» — так Дороті називала хирляві корінці й капусту, яку об'їдали слизняки. «От вам і Дігери», — думала вона, коли під дощем намагалася прокласти собі шлях у грязюці кривою сапкою. Вона стала дігером, ба навіть головним дігером району, бо, здається, цим більше ніхто не займався, хоча завдання було важливе — периметр ділянки був довгий.
Читать дальше