Кейт Аткинсон - Руїни бога

А ще вони були в дупі світу. Віола ніколи не любила бувати на природі — там було холодно, брудно й некомфортно. Коли вона була маленька, вони також жили на старій фермі, і навколо були лише краєвиди. Вона пам’ятала, що батько її постійно діставав — хай вийде на природу, «подихає свіжим повітрям», прогуляється з ним у пошуках пташок, дерев, гнізд, «геологічних структур». Нащо їм здалися геологічні структури? Вона шалено зраділа, коли вони переїхали до Йорка, де у них був свій будинок із центральним опаленням і килимами. Хоча, звісно, радість її була нетривка, бо нащо тобі дім, якщо в тебе немає мами?

Громада виставляла ятку на щомісячному ярмарку в місті і продавала свої товари — тяжкі буханці хліба, що виглядали як ядра для катапульти, кольорові свічки, котрі тхнули й перетворювалися на бридку калюжу, і, звісно, гончарні вироби. У Вільгельма була піч, де вони випікали товстобокі горнятка й тарелі, з яких їли. А ще вони всі по черзі плели кошики з лози. «Ми як сліпі», — подумала Віола, коли їй запропонували навчитися. Живемо, як неоплачувані слуги у XVIII столітті, та ще й кошики плетемо. А вона ще й дітей мусила глядіти — хай би скільки всі теревенили про спільну роботу, ніхто не рвався доглядати за Сонні, і вона їх не винила. Гроші були спільні, але вона ані пенні не могла взяти, не пояснюючи, нащо вони їй. Віола вирішила, що якогось дня втече, забере спільну скарбничку й процвиндрить гроші на кока-колу, шоколадки, памперси й інші речі, які у громаді засуджували.

Дороті, здається, більшість часу витрачала на те, що «виробляла рівновагу чакр» («Вона може собі це дозволити», — подумала Віола) і просила Дженет розкласти їй карти таро. Вона лише зрідка плела кошики, і Віола ні разу не бачила, щоб та доїла вічно всім невдоволену козу тогенбурзької породи, яка не любила Віолу рівно настільки, наскільки Віола не любила її.

Єдина спокійна часина в Адамовому гаї наставала тоді, коли вона казала, що йде збирати яйця. Кури неслися, де самі собі знали, повний абсурд. Батько теж тримав курей, але ті були дисципліновані й відкладали яйця виключно у гнізда. Проте Дорогі налітала несподівано, мов кажан, і могла напасти навіть тоді, коли вона марно вишукувала яйця. «То ти Віола Тодд?» — кинула вона якогось дня, ніби докір, зринаючи перед нею на стежці, як місс Джессель у Генрі Джеймса. Берті спала у візочку, надто хисткому для їхнього бездоріжжя (колеса постійно злітали). Сонні вона лишила з батьком — кинула дитину напризволяще.

Берті заворушилася у сні й підняла ручку, ніби хотіла відмахнутися від непрошеної з’яви. Віола блукала вздовж живоплоту, поринувши у фантазію, де були гарячі грінки з маслом і капітан Вентворт із «Переконання» Остін. Вона відсахнулася від Дороті.

— Так, я Віола Тодд, — обережно підтвердила вона. Вона жила з Дороті під одним дахом вже більше року, а та досі не знала, як її звати?

— А твою маму звали Ненсі? Ненсі Шоукросс?

— Можливо, — ще обережніше протягнула Віола. Їй не подобалося, як ім’я матері звучало на вустах Дороті. Мама — це святе.

— То так чи ні?

— Так, — якби Віола заговорила про маму в минулому часі, це подарувало б Дороті чудову тему для розмови, тож того треба було уникнути.

— Вона — із сестер Шоукросс?

— Так, — крім того, їй приємно було говорити про маму так, ніби вона була жива.

— Я так і знала! — драматично вигукнула Дороті. — Я знала її сестру Міллі. Ми разом починали на сцені. Сто років її не бачила. Як твоя дорога тітонька?

— Вона померла, — послужливо сказала Віола: вона не мала жодних застережень проти того, щоб говорити про Міллі у минулому часі.

На лиці Дороті проступила трагічна маска. Вона притисла долоню до чола, зображаючи горе.

— Вона вже не з нами!

— Я з нею майже не бачилася, — байдуже пояснила Віола. — Вона постійно була у роз'їздах.

— Отакої, — сказала Дороті, мовби ця звістка її образила. Вона набурмосилася. — А зараз ти що робиш?

— Яйця збираю, — Віола легко збрехала. Тут завжди потрібно вдавати, наче робиш щось корисне. Це дуже стомливо.

— А чому це дитя, — вона завжди називала їх «це дитя» чи «ці діти», — не в капорі?

— В капорі? — Віолу здивувало старосвітське слово. Капітан Вентворт чекав на неї. — Мушу йти. Я ще не всі яйця позбирала.

Коли Віола була вагітна Берті, Дороті вимагала, щоб нова дитина в Адамовому гаї «народилася природно». Віола нічого гіршого й уявити не могла. Сонні народився у великому й людному навчально-медичному госпіталі в Лондоні, Віола була під знеболювальним. Уночі немовлят забирали до дитячої, а матерям давали снодійне. Це був рай. Їх протримали там тиждень, годували, приносили перекуси й молочні напої: від них не вимагали нічого, крім як годувати й пеленати немовлят, а для цього навіть з ліжка не треба було вставати. Віола не збиралася від цього відмовлятися заради якогось болісного ритуалу ініціації, вигаданого Дороті (в якої дітей не було). Віола мимоволі згадала «Дитину Розмарі».