Кейт Аткинсон - Руїни бога

Вона була полонянкою. Телефона на фермі не було: як їй дістатися до лікарні, якщо ніхто не погодиться відвезти її вантажівкою? Вона пожалкувала, що закинула уроки водіння, коли ще жила вдома з батьком. Їй не хотілося стирчати в машині з батьком, де він би навчав її тому, що сам знав, а вона — ні (до цього списку входило майже все на світі). Її дратувало, що він був терплячий вчитель. Вона раптом згадала, як батько цілий рік щосуботи тренував її, щоб вона здала випускний із математики. Цілий рік він використовував один м'який обгризений олівець. Віола губила ручки й олівці щодня. Їй стало тоскно від думки про алгебру і рівняння, які вони розв'язували: батько терпляче пояснював їй знову і знову, доки вона все не розуміла (на коротку часину). Тепер, звісно, вона все забула, тож навіщо було морочитися? Усе для того, щоб вона отримала низьку, але прохідну оцінку, посередні випускні бали з усього, крім англійської мови й літератури, вступила до посереднього університету й закінчила його з фіговим дипломом. І погляньте, куди це її привело? Сюди, ось куди. Ні грошей, ні роботи, двоє дітей, нікудишній хлопець. Краще б вона кинула школу в п'ятнадцять і пішла в училище, учитися на перукарку.

Звісно, врешті вона народила Берті в лікарні, і диявол по її дитину не з’явився. Та й нащо йому? У нього вже був Сонні.

Мабуть, вона задрімала. Вона різко підхопилася — її обличчя пекло, на нього падало сонце. Про дітей вона згадала лише за кілька секунд. Скільки часу минуло відтоді, як вони пішли по морозиво? Вона звелася на ноги й роззирнулася. Їх не було. Може, їх викрали? Може, вони потонули? Може, вони зі скелі зірвалися? Віолу оповили страхітливі здогади, що її викрито як жахливу матір.

Вона нарешті знайшла їх — вони терпляче, але доволі понуро чекали на неї у кабінці для загублених дітей. Віола навіть не знала, що такі кабінки існують. «Ти це навмисне?» — спитала вона у Сонні, коли вони помчали рятувати від припливу свої мокрі, вкриті піском речі й запхали їх назад у рюзкак. («От тому ми й не їздимо на пляж», — подумала вона).

Сонні аж занімів від обурення. Він страшенно злякався, коли зрозумів, що не знайде шляху назад від фургона з морозивом. Пляж був величезний, і майже всі там були вищі за нього. Він уявив, як їх відносить море чи як вони сидять цілу ніч на піску у темряві, самі-самісінькі. Розпач поглиблювало розуміння, що він зобов’язаний наглядати за Берті, коли мами немає поруч. Нарешті до них підійшла мила турботлива пані і спитала: «А ви що тут робите? Загубилися?». Полегша так його приголомшила, що він аж розплакався. Він любив цю жінку до глибини душі.

— Ніколи більше так не роби, — гримала Віола.

— Я нічого не робив, — тихо сказав він. Завзяття його полишило. Вранці він був як надто туго заведений годинник, а тепер ледве цокав.

— А де тато? — спитала Берті.

— Плаває, — огризнулася Віола.

— Він уже багато годин плаває.

— Так, — сказала Віола. Годинника в неї не було. Коли вона здала випускні іспити у школі, Тедді подарував їй маленький акуратний годинник фірми «Таймекс», але вона давно його загубила. Господи, тільки б Домінік був живий.

Якщо він потонув, вона зможе почати нове життя. Якщо він потонув, розстатися з ним буде легко, значно легше, ніж якби довелося збирати речі і з'їжджати. А крім того, куди їй їхати? У неї ще й грошей нема. У Домініка був трастовий фонд, вона гаразд не знала, що це таке, але він «вступив у володіння» кілька тижнів тому. Він казав, що була якась складна юридична причина, чому він не може відмовитися від цих грошей так, як відмовився від своїх «старих». І що він, дав гроші їй чи дітям? Дзуськи, передав громаді й відписав на Дороті! Що гірше — чи то пак, не гірше, а трошки менш погано — вона знайшла лист від його матері: та найняла приватного детектива, щоб його знайти, і тепер благала «заживити рани» між ними й дозволити їй познайомитися з онуками «і їхньою матір'ю, я певна, чудовою жінкою».

Якщо Домінік загинув, то Віола, а не Дороті, отримає трастовий фонд (правда ж?), і тоді вона зможе жити у нормальному домі нормальним життям. Якби вона вийшла заміж за Домініка й тим забезпечила свої права спадкоємиці, зараз вона була б згорьованою молодою вдовою, і всі були б до неї ласкаві. Вона навіть могла б переїхати до тих незнайомих свекра і свекрухи, що полювали й рибалили. Врешті, вони ж певні, що вона чудова жінка. Звісно, якби вони з нею познайомилися, то, напевно, змінили б думку, але, хто зна, може, з часом їй і вдалося б увійти до їхнього клану. Вона могла б узяти їхнє прізвище. «Віола Вілльє» — вимовити складно, як вправу в логопеда, та все ж звучить, як ім’я акторки з XVIII століття, що стала коханкою аристократа і врешті герцогинею.