Кейт Аткинсон - Руїни бога

Тедді здавалося, що він знає Ненсі — до війни він справді її знав, — зате тепер вона весь час його дивувала. Він думав, що у шлюбі вони зіллються в одне ціле (у розмитому біблійному значенні цього слова), проте насправді був постійно свідомий відмінностей між ними. Ненсі часто виводила його з рівноваги, хоча він чекав, чи то пак, сподівався, що вона поможе йому міцно стояти на ногах.

Вони любилися з дитинства, чи принаймні так їм усі казали. «Як мене дратує цей вислів», — сказала Ненсі напередодні їхнього скромного весілля. Вони випивали у доволі обшарпаному, майже порожньому пабі неподалік від Пікаділлі, який обрали тому, що він був близько до коледжу, де вони проходили пришвидшені курси підготовки вчителів.

Учителювання входило до їхньої мрії про спокійне повоєнне життя. Власне, це була мрія Ненсі, Тедді на неї пристав, бо не зміг вигадати нічого іншого. Він не збирався повертатися до банку (до війни в нього була нестерпна робота), а пілотом лишитися не міг. Королівські повітряні сили не могли вмістити десятки, як не сотні юнаків, що хотіли лишитися в армії після війни, аби й далі літати. Країні вони стали непотрібні. Вони віддали їй усе, а їх відправили у вільне плавання. Вдячність вже не на порядку денному. За таких обставин він вирішив, що вчителювання — незгірший варіант. Йому ж колись подобалися вірші, п'єси, класичні романи. Мабуть, можна відживити давню любов і передати її наступному поколінню: це ж добре, правда? Ненсі радо підтвердила:

— Думаю, так. Та й мистецтво тепер потрібне світові, як ніколи. Воно може навчити нас тому, що людям не дано.

— А як же математика?

— А математика нас нічому не вчить. Принаймні сама собою.

Тедді не вважав, що мистецтво (чи то пак, «Мистецтво», — виправився, віддаючи належне материному впливу) конче має бути дидактичне: воно має дарувати радість, втіху, піднесення й розуміння. (Власне, саме себе). Колись воно давало йому це все. Щоправда, Ненсі була налаштована, як справжній педагог.

«Чесні вчителі, які прищеплюють дітям знання», — сказала Ненсі, її така ідея щиро тішила. Це їхня лепта до того, щоб у світу було краще майбутнє. Ненсі вступила у Лейбористську партію і вперто відвідувала зустрічі, сповнені доволі банального ентузіазму. Кіббо Кіфт належно її до такого підготував.

Вони пішли до пабу, бо Ненсі конче хотіла пересвідчитися, чи Тедді ні про що перед весіллям не жалкує й «точно певен», що готовий до шлюбу. Він підозрював, що все навпаки: це вона насправді сподівається, що її в останню хвилину відпустять на свободу. Вони пили несподівано добрий коньяк — довідавшись, що наступного дня в них весілля, власник пабу витягнув для «закоханих» цю пляшку з-під шинквасу. Навряд коньяк був легального походження. Інколи Тедді здавалося, що на війні нажилися всі, крім тих, хто у ній воював.

— Courage, mon ami, — сказала Ненсі, щоб віддати шану батьківщині коньяку. То їй, виходить, здавалося, що їм потрібна відвага?

— За майбутнє, — сказав він, торкаючись її келиха своїм. Був на війні такий час, коли він не вірив у майбутнє, воно здавалося йому абсурдною вигадкою — і тепер, коли він таки опинився у цьому «після», як він думав про майбутнє під час війни, воно виявилося ще абсурднішим. Подумавши, про всяк випадок додав: — І за щастя.

— Це як «він одружився з дівчиною по сусідству», — бурчала Ненсі. — Мовби в нас вибору не було, бо така наша доля .

— Але ти справді жила по сусідству, і я справді з тобою одружуся.

— Так, — терпляче відповіла вона, — але це — наш вибір . Це важливо. Ми не просто собі у щось вляпалися.

Тедді подумав, що, може, і вляпався.

Вони знайомі з дитинства — може, і не закохані, але точно найкращі друзі. Коли його відправили з Лисячого закута до школи, Ненсі була єдиною особою не з родини, за яку Тедді молився щовечора. «Боже, бережи матір і батька, — (він довідався, що у школі ніхто не називає батьків «мама» і «тато», навіть у німій молитві), — і Урсулу, і Памелу, і Джиммі, і Триксі». Після смерті Триксі молитва змінилася на «І Джока, і Триксі в раю». Так, собаки — теж члени родини. Моріса він згадував хіба що з почуття провини, та й то зрідка.

— Ти не зобов’язана виходити за мене, — сказав він. — Я тебе не силую. Врешті, під час війни хто тільки не заручився.

— Ну ти й бовдур. Звичайно, я хочу за тебе заміж! А ти певен, що хочеш одружитися зі мною? Ось у чім питання. Тут можна сказати тільки «так» чи «ні», третього не дано.

— Так, — промовив він так швидко й гучно, що два інші відвідувачі пабу (старий пан і його ще старший пес) аж прокинулися.