Кейт Аткинсон - Руїни бога

Повернувшись до своєї кімнати, Тедді стягнув скривавлену форму і вигріб все із кишень. Цигарки, срібний зайчик і запізно зроблена світлина з Ненсі і псом на променаді. Згори на ній ще не висохла Кітова кров. Так світлина стала реліквією. Коли внучка спитала про цю пляму, він сказав, що то просто чай — не тому, що їй було б нецікаво, а тому, що це особисте.

Він приховував почуття від усіх, крім пса, — притисся лицем до його кошлатої шиї, щоб заглушити емоції. Пес якийсь час потерпів, а тоді випручався з обіймів.

— Вибач, — сказав Тедді і взяв себе в руки.

Проте до цього лишалося кілька тижнів, це ще чекало на них у майбутньому. Нині , у теперішньому, в Королівському Альберт-холлі, Бетховен обплітав Тедді незбагненними чарами.

Тедді постановив просто слухати музику, не намагаючись увібгати її в слова, тож коли почалася четверта частина й заспівав баритон Рой Гендерсон («О Freude!»), волосся на загривку встало дибки. На сусідньому сидінні Урсула тремтіла від почуттів, як напнута струна, як птиця, готова щомиті здійнятися із землі. Наприкінці останньої частини, коли велич хоралу стала майже нестерпна, Тедді раптом здалося, що мусить тримати сестру, щоб вона не піднялася в повітря й не полетіла геть.

Вони вийшли з Альберт-холлу у вогке надвечір'я й довго мовчали, доки навколо збиралися сутінки.

— Це нумінозне, — сказала Урсула, нарешті вриваючи мовчанку. — У світі є божественна іскра — не Бог, у Бога ми вже награлися, але ж є щось . Може, це любов? Не дурна романтична любов, а щось глибше?..

— Може, у нас на це навіть слів немає. Ми хочемо всьому знайти імена. Може, саме тому все й пішло не так.

— «Як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось». Влада над усім виявилася страшним прокляттям.

Після — потім-бо виявилося, що «після» на Тедді таки чекало, — він вирішив, що спробує бути добрим. Нічого кращого він не міг. Нічого іншого він не міг. Може, справа таки була в любові.

Почалося все з того, що в неї жахливо розболілася голова просто серед навчального дня. Вони тоді ще не переїхали до Йорка — Ненсі викладала в середній школі в Лідсі. То був похмурий зимовий понеділок із кусючим вітром зі сходу і скупим сонячним світлом.

— Щось я поганенько почуваюся, — сказала Ненсі, коли Тедді за сніданком зауважив, що вона «трохи стомлена».

Після обіду вона пішла у медпункт, і шкільна медсестра дала їй дві таблетки аспірину, але вони не подіяли. Вона відмінила перший урок і натомість лягла у медпункті.

— Схоже на мігрень, — авторитетно заявила медсестра. — Полежіть у темряві, відпочиньте.

Так вона і зробила, скрутившись на незручній кушетці, накритій гризучою червоною ковдрою, — зазвичай там лежали дівчатка-підлітки, у яких болів живіт під час місячних. Десь за півгодини вона з трудом сіла і виблювала просто на ковдру. — Господи, вибачте, — сказала вона медсестрі.

— Точно мігрень, — сказала медсестра. Вона була з тих, хто до всіх ставився, як до рідних, тож, прибравши, поплескала Ненсі по руці і сказала: — Скоро будете, як новенька.

Після того, як виблювала, їй справді стало трохи краще, і вона навіть доїхала до Ейсвіку, нехай обережно, ще до завершення уроків, хоча здавалося, наче в неї в голові бджоли гудуть.

Коли Ненсі повернулася, Віола вже була вдома з Еллен Кроутер. Місіс Кроутер — місцева жінка, якій вони платили, щоб та забирала Віолу з сільської початкової школи й чекала, доки хтось із них не повернеться з роботи. «Виводок» самої місіс Кроутер уже виріс і роз'їхався, але в неї був чоловік, який працював на фермі, і старий, як світ, свекор («стариган») — і вони вимагали більше уваги, ніж будь-яка дитина, навіть Віола. Місіс Кроутер виглядала, як відьма — ріденьке чорне волосся збирала в гульку, а обличчя завжди трохи перекошене, бо в дитинстві її паралізувало. Попри ці прикмети, вона здавалася безхарактерною: робота і звичка всіх слухатися її виснажили.

— Тобі подобається місіс Кроутер? — спитала якось Ненсі у Віоли.

Віола подивилася на неї розгублено:

— Це хто?

Коли Ненсі поверталася додому, місіс Кроутер зазвичай була готова йти — вискакувала за двері, як грейнхаунд із клітки, у хустці й коричневому габардиновому плащі, перш ніж Ненсі встигала привітатися. Її чоловік (і, можливо, стариган), виявляється, наполягав на пунктуальності — чай на столі мав бути вчасно.