Кейт Аткинсон - Руїни бога

Пізніше Ненсі намагалася зрозуміти, чому саме того вечора запропонувала знятися з місця і переїхати до міста, де жити легше і зручніше, — може, вона щось відчувала, може, було в неї передчуття? Коли вона вийшла від окуліста, озброєна, втім, рецептом на окуляри для читання («Ви просто в такому віці, моя мила, нічого серйозного»), то думала передовсім про те, як почастує себе у кав'ярні за рогом чайничком чаю і хрустким пирогом, перш ніж рушить у доволі виснажливу велосипедну дорогу додому. День був жаркий, а машину забрав Тедді. Він поїхав на сільськогосподарську виставку з Віолою, яка геть не хотіла їхати. Ненсі дуже стомилася, але чай її підбадьорить.

Чай її справді підбадьорив, проте коли вона перебирала монетки, щоб лишити офіціантці чайові, її раптом приголомшила думка, що з нею і Тедді (і, якоюсь мірою, з Віолою, хоча й не так нагально) не відбувається нічого цікавого, крім того, що вони старіють. А так жили собі, як і раніше. Усе життя по наїждженій колії, день у день. Може, варто спробувати щось нове, трохи себе розтрусити?

— Живемо собі? — спитав Тедді, і його лицем промайнула тривога.

Вони були в ліжку (какао, книжки з бібліотеки і таке інше) — прегарне визначення «живемо собі», як на Ненсі. Їй згадалося, як Сильвія казала: «У шлюбі тупіють».

— Я це не як докір, — уточнила вона, але не переконала Тедді.

Якоїсь неділі, після переїзду в Йорк, Ненсі саме виймала смаженю з духовки, коли ліва рука раптом віднялася. Дека і її вміст полетіли на підлогу. Тедді, мабуть, почув, бо кинувся на кухню:

— Ти в порядку?

— Так, так, все добре, — сказала вона, зі смутком оглядаючи місиво з ягнятини й картоплі на підлозі. Усе ще й забризкало гарячим жиром.

— Не попеклася? — занепокоївся Тедді.

Ні, запевнила вона, не попеклася:

— Я така незграба, страшне.

— Я принесу швабру.

— Мабуть, я звикла до духовки в попередньому домі і просто, не знаю, щось не розрахувала. Бідолашне ягнятко, — додала вона сумовито, мов про давнього друга. — Як ти думаєш, може, порятуємо його? Зішкребемо з підлоги і вдамо, що нічого не сталося?

Здається, до ягняти прикипіла кожнісінька порошина з підлоги, яка доти видавалася Ненсі чистою. Вона мовчки картала себе за нехлюйство.

— Може, помиємо під гарячою водою? Під час війни ми їжею не розкидалися. А ще в нас лишилася морква, — з надією додала вона. — І м'ятний соус.

Тедді розсміявся:

— Мабуть, я розігрію консервовані боби й посмажу яйця. Не уявляю, щоб Віола їла моркву на обід в неділю.

Були й інші дрібні прикмети — інколи в тій підступній лівій руці німіло й кололо, у неї боліла голова, у неї ще раз сталася жахлива мігрень, що почалася увечері в п'ятницю й не минула до ранку понеділка. Це змусило її навідати їхнього нового терапевта — вона сподівалася, що він випише їй сильне знеболювальне. Після доволі дивних завдань (він попросив її пройти по рівній лінії і повернути голову в різні боки, ніби дивився, чи вона не п'яна) терапевт сказав, що хоче послати її в лікарню. Він, молодий напарник старшого фахівця, перестраховувався.

— Підстав непокоїтися немає. Швидше за все, це справді мігрень.

Підстав квапитися, як виявилося, також не було — коли по пошті нарешті прийшло направлення до спеціаліста, Ненсі вже вирішила, що в лікарні про неї забули. Тедді про це не казала. Навіщо йому нервуватися? (Він любив похвилюватися, а Ненсі — ні). Вона вирішила, що аналізи не дадуть ніяких певних результатів, і вона, як і мама, просто мучитиметься з «головами». Ось тільки сумнівалася, чи зможе зносити це так само терпляче, як вона.

Того дня, на який Ненсі призначили зустріч у лікарні, стояла прегарна весняна погода, тож вийшовши зі школи на перерву («До обіду вернуся»), вона вирішила пройтися пішки. Шлях пролягав уздовж міських мурів, де нарциси нещодавно розквітли і зараз пишалися у своїй «золотій величі» — вона запам'ятала фразу з давньої колонки Аґрестіса. Тедді «вразили» дикі нарциси, на які він натрапив у лісі кілька років тому.

Тедді досі писав «Нотатки натураліста». Лише одна коротенька статейка на місяць, доводив він (самому собі), міг же він раз на місяць вибратися на природу — могли он поїхати родиною, влаштувати пікнік, захопити бінокль.

— Звичайно, це не те саме, що жити на природі, «де Макар телят не ганяв», — додав він із притиском, — але раз уже так склалося… Доки у «Віснику» не знайдуть когось мені на заміну.

За рік заміну справді знайшли — цього разу жінку, хоча новий Аґрестіс не зізнався, що змінив стать. Проте на той час Тедді було вже не до того, йому взагалі було ні до чого, тож він лишив Аґрестіса у минулому і не озирався.