Кейт Аткинсон - Руїни бога

Коли бомбардувальники повернулися вночі у вівторок, місто ще палало — внизу простягалося безкрає пекло, осяйний вогненний килим вкривав землю, душачи все внизу.

Здавалося, вони летять над величезним вулканом, над полум'яним серцем пекла, звідки час від часу долинали вибухи. Місто в руїнах. Ця лють, ця страшна і велична краса майже повернули Тедді вірші. Як середньовічний кінець світу, — подумав він.

— Навігаторе, ти поглянь, — сказав він, виманюючи Сенді Ворзінґтона з-за завіси. — Ти такого більше ніколи не побачиш.

Кітові вже не треба їх скеровувати — полум’я було видно за багато кілометрів, і коли вони долетіли до киплячого вогненного котла, він кинув:

— То що, підкладемо дрівець у багаття, командире?

Смердючий стовп густого диму майже сягав літака, і вони відчували, як знизу пашить нестерпним жаром. Вони чули запах диму навіть крізь кисневі маски — і ще чогось неприємнішого. Коли вони приземлилися на базі, виявилося, що вікна «К-Квіні» затягнуло тонким шаром сажі.

Від диму й сажі годі було сховатися навіть на висоті у кілька кілометрів. А той інший запах, який Тедді ніколи не забуде, але про який ніколи не зможе говорити, — то запах горілої плоті, що здіймався з попелища.

Тоді він і зрозумів, що колись настане день розплати.

Інколи німецьким винищувачам вдавалося на зворотньому шляху затесатися до потоку бомбардувальників над Північним морем — це був особливо підступний прийом. Вони збивали літаки, коли ті прямували додому чи навіть заходили на посадку, коли до безпеки було рукою подати. За кілька тижнів після битви за Гамбург «К-Квіні», яка вже кілька місяців успішно ухилялася і втікала від нападників, нарешті підбили при поверненні з рейду на Берлін.

Шлях із Великого міста був тяжкий і довгий, вони заморилися і змерзли. Шоколад уже з’їли, каву випили, таблетки для бадьорості проковтнули — тож червоні вогні на шпилі церковці у найближчому до бази селі відзначили з великою полегшею. Мабуть, вогник там закріпили, щоб ніхто не врізався у шпиль, але вони завжди сприймали його як маяк, що вів додому. Злітну смугу підсвітили, життєрадісна дівчина з допоміжних сил у контрольній вежі дала їм дозвіл сідати, та щойно вона вимовила ці слова, як підсвітка згасла, база поринула у пітьму і пролунав сигнал про наближення ворога.

Тедді вимкнув вогні «К-Квіні» і рвонув стерно, щоб знову набрати висоту. Треба летіти деінде, світ за очі — перед ними промайнули сигнальні вогні, кулеметники заволали щось про ворога, але, здається, поняття не мали, де той, і сипнули в небо свинцю навмання. Вони йшли надто низько, щоб зайти у штопор, і надто повільно, аби почати викручуватися — може, краще сяк-так приземлитися, сісти абиде.

Та щойно він прийняв рішення, як винищувач обстріляв «К-Квіні». Мабуть, влучив у шассі, бо вони приземлилися на одне колесо й перевернулися, задерши одне крило й прооравши землю другим, — зісковзнули зі злітної смуги та проревіли полем, а потім врізалися в дерево, якого, готові були заприсягтися, там зроду-віку не стояло, а тепер воно виявилося достатньо реальним, аби перевернути їх, як велетенську комаху, і світ всередині «К-Квіні» раптом став догори дригом.

З-за Тедді долинали стогони, але як у людей, що їх покидало, побило й поколошматило, а не смертельно поранило. Лунала норвезька лайка. Мовчав лише Кіт. Сенді Ворзінґтон і їхній кулеметник із Ньюкасла копняками відкрили нижній — тепер уже верхній — люк і допомогли витягти його назовні.

Коли вони повилазили з перевернутого літака, вогні уздовж злітної смуги загорілися знову — Тедді з подивом відзначив, що вони не вилетіли за межі бази, й до них уже мчали пожежники і швидка. Як не зважати на те, що вони були догори дригом, чи, може, саме через це, приземлення видалося справжнім чудом. За цей «відважний чин» до вінегрету стьожок на його формі додали ще одну, яка пасувала до хреста За льотні бойові заслуги.

Кіт втратив багато крові — його зачепило кулею ще в повітрі. Він поринув у смертну тишу, тільки очі були привідкриті, а мізинець сіпався. Останніх слів він їм не сказав. «Що ж, щасти вам».

Коли Кіта опустили на землю, Тедді взяв його на руки і незграбно обійняв — така от брутальна П'єта. Щастя Кіта вже не навиворіт, а фігове, як у всіх. І воно саме вичерпалося. Тедді знав, що довше кількох секунд той не протягне, і зауважив, коли палець перестав сіпатися, а очі згасли — шкода, не зумів придумати, що би сказати Кіту, аби тому не так гірко було покидати життя. Хоча що тут скажеш?