Кейт Аткинсон - Руїни бога

— У мене будуть проблеми, якщо запізнюся, — зазвичай казала місіс Кроутер і кидалася бігти.

Приїхавши додому раніше (заклопотані бджоли досі гули в голові), Ненсі, мабуть, відкрила двері тихіше, ніж зазвичай — ані Віола, ані місіс Кроутер її не помітили. Навіть пес Боббі не вийшов привітатися. Віола сиділа за великим столом на кухні і читала комікс, в одній руці тримаючи бутерброд із шинкою, а другою накручуючи локон на палець — вони так і не змогли її відучити від цієї дурної звички. Місіс Кроутер щось писала на конверті коротким олівцем — схоже, список покупок; під рукою в неї стояла чашка чаю. Ненсі аж сама здивувалася, як її розчулила ця домашня сценка. Можливо, справа в тому, що все таке мирне і домашнє — в’язана шапочка на чайнику, те, як місіс Кроутер помішує в чашці цукор, не підводячи очей від списку покупок. Зведені брови Віоли, яка зосереджено їла сендвіч, не відриваючись від найновіших пригод «Чотирьох Мері».

Ненсі, яка, ніким не зауважена, стояла на порозі, раптом відчула химерну різку відчуженість від усього. Вона зазирала в життя, від якого відірвана, — невидима і загрозливо неприкаяна спостерігачка, яку будь-якої миті може понести далі, і тоді вона вже не зможе повернутися. Вона запанікувала, аж тут Віола підвела погляд і зауважила її.

— Мамочко! — закричала вона, і її лице проясніло.

Закляття розвіялося, Ненсі переступила поріг і опинилася у безпечній кухні — старенька пічка привітала її теплом і затишком.

Місіс Кроутер сказала:

— Господи, ну ви мене й налякали. Мені було здалося, що це привид. Ви бліда, як привид, — додала вона (мовби привидів знала як облуплених). — У вас все добре? Ви сідайте, я вам чаю наллю.

— У мене в школі почалася мігрень, — сказала Ненсі, сідаючи за стіл. Бджоли й далі тривожно гули в голові, просто за очима. Місіс Кроутер налила чай і розмішала три ложки цукру, перш ніж Ненсі встигла заперечити.

— Гарячий солодкий чай — саме те, що треба, — сказала місіс Кроутер.

Дивно, що жінка, яка зазвичай була розмитою плямою габардину в коридорі, зараз узялася про неї дбати. (Далі виявилося, що місіс Кроутер має ще й несподівані запаси тем для балачок).

— Дякую, — сказала Ненсі, вдячна за чай, попри величезну кількість цукру.

— Ти рано повернулася, — протягнула Віола, яка підозріло ставилася до будь-яких змін і не любила спонтанність. Може, бо вона одиначка? Чи просто ще маленька?

— Так, моя хороша.

Коли вона допила чай і, за порадою місіс Кроутер, з'їла печиво, щоб не сидіти на порожній шлунок («Одразу помагає, правда ж?»), то сказала:

— Я знаю, що додаю вам роботи, але чи не могли б ви лишитися, доки не повернеться мій чоловік? Я, мабуть, полежу.

Вона заснула. Прокинулася вже затемно, але двері спальні були відчинені, і з передпокою сочилося світло. Бджоли вщухли — мабуть, полетіли шукати собі іншу королеву. Годинник при ліжку вказував, що вже дев’ята. Голова була ватна, але почувалася вона значно краще.

— Привіт, — сказав Тедді, коли вона спустилася сходами. — Місіс Кроутер сказала, що в тебе мігрень, тож я не став тебе будити.

(Ненсі стало цікаво, чи були у місіс Кроутер «проблеми» з чоловіком і стариганом).

— Я їй доплатив за те, що вона затрималася. Я сказав, що ти зранку виглядала трошки втомлено — то це, мабуть, тому. Тобі підсмажити відбивну на вечерю?

Більше мігреней не було — голова боліла трохи частіше, ніж зазвичай, але вже не так сильно, як тоді в медпункті.

— Мабуть, ви тяжко працюєте, — сказав окуліст, коли вона спробувала з’ясувати, чому перед лівим оком інколи хвилюється світляна пелена, золота стьожка, доволі насправді гарна.

— Це оптична мігрень, — сказав він, зазираючи їй в око: нахилившись так близько, що вона чула запах жуйки, якою він намагався замаскувати (не дуже вдало) цибулеві пахощі обіду. — Вона буває безболісна.

Окуліст був немолодий і доброзичливий, він уже багато років працював у їхньому містечку. Він запевнив її, що знає про очі все.

— Якщо я багато пишу на дошці, — скаржилася Ненсі, — мені, буває, тьмяніє в очах, ніби по склу розмазали вазелін, і тоді я не можу гаразд читати і писати.

— Точно оптична мігрень, — кивнув він.

— Нещодавно в мене була звичайна мігрень, та й голова болить частіше, ніж зазвичай.

— Ось вам і відповідь.

— У моєї матері теж боліла голова.

Вона згадала, як мати важко піднімалася до кімнати із затягнутими вікнами, її сумну несентиментальну посмішку, як вона казала їм: «Знову, боюся, одна із моїх голів». Вони сміялися (але не тоді, коли їй боліло, — вони не жорстокі). Вони ласкаво називали її «Гідра». «Але добра, — сказала Міллі. — Наша мила матуся Гідра».