Кейт Аткинсон - Руїни бога

Нарциси на порослих травою схилах під мурами були прегарні. У їхньому новому саду нарциси чомусь не росли (хоча, здавалося б, нарциси були у всіх) — Ненсі вирішила, що треба порадитися з Тедді й висадити їх. Цілу лаву нарцисів, як у Вордсворта. Йому це сподобалося б. На її подив, Тедді загорівся садівництвом — гортав каталоги насіння, розробляв плани, малював ескізи. Ненсі сказала йому робити, що хоче, але він і далі з нею радився — «А як тобі гладіолуси?». Чи «Може, викопаємо ставочок?». Чи «Ми садимо горох, квасолю чи і те, і те?»

Коли вона вже спустилася з мурів при Чернечих воротах і наготувалася перейти дорогу на світлофорі, чорна завіса раптом затягла їй ліве око. Власне, то й не пелена була, а шори — непроникна тьма. Вона відчула, що прийшла біда. У раптовій сліпоті їй вчувалося щось біблійне, хоча Чернечі ворота — це вам не дорога до Дамаску.

Вона знайшла неподалік лавочку, сіла і стала тихо чекати, що буде далі. Може, прийде релігійне одкровення? Це навряд чи. Якби вона осліпла повністю, то покликала б когось на допомогу, але втрата одного ока не виглядала як достатня підстава для того, щоб смикати незнайомців. («Дурниці, — сказала Міллі, коли вона їй про це розповіла. — Я б репетувала, як дурна». Але Ненсі — це не Міллі). Вона просиділа на лавочці хвилин зо десять у тихій задумі, а тоді шори зникли так само стрімко, як і з’явилися. Зір відновився.

— Мабуть, якийсь нерв затисло абощо, — сказала вона консультантові, коли нарешті дісталася до лікарні. — Ото пощастило, що я була не за кермом чи, як на те, не на велосипеді.

Від полегші вона стала балакуча — катастрофу вдалося оминути, біблійній трагедії запобігти.

— Та все ж, — сказав консультант, — давайте вас ретельно обтежимо, добре?

Він був немолодий, недбайливий і нічого не розказував про мігрені.

А тоді все помчало, як пекельний експрес, що ніде не зупинявся. Їй зробили аналізи і рентген, але нічого конкретного не казали, зізналися тільки, що самі не певні щодо результатів. Вона ж заміжня? — спитали вони. Може, хай чоловік прийде з нею на наступну зустріч?

— Доки вони не скажуть мені діагноз, нікуди він не піде, — сказала вона Беї по телефону. — Вони щось недоговорюють, і я не знаю, чому.

Вона знала, як то бувало у складних випадках. Лікарі казали правду чоловікові, дружині, братам і сестрам, навіть друзям, усім, крім самого пацієнта, щоб той «вів нормальне життя». У Блетчлі-парку вона познайомилася з жіночкою із Жіночих допоміжних сил BMC, такою собі Барбарою Томс, приземленою, непоказним лещатком у системі. Скільки ж там було таких лещаток! Ненсі була більшим лещатком — дешифрувальниця, своя серед хлопців. З меншими лещатками вона зазвичай не перетиналася, але Томс теж грала вдома у нетбол, тож вони спробували створити команду у Блетчлі (не вдалося). (У Кембриджі Ненсі грала в команді університету). Наприкінці війни Ненсі навіть виділили окремий стіл — вона була замначальника відділу. Вона всіх їх знала — і Тюринга, і Тоні Кендріка, і Пітера Твінна. Їй подобався той потаємний, прихований, самодостатній світ, проте вона завжди розуміла, що він минущий, що «все повернеться в норму». Куди ж воно дінеться.

У бідолашної Барбари виявили рак — «неоперабельний і швидкий». Ще й жіночий — її значно менш приземлена мати соромилася обговорювати таке в деталях. Місіс Томс розповіла про це співробітниці Барбари, і незабаром про це знали всі у відділі. Всі — крім самої Барбари. Вони пообіцяли місіс Томс не видавати таємниці: так порадили лікарі, щоб, як вона пояснила, «не затьмарювати їй останні дні». Бідолашна дівчина працювала, доки могла, а тоді поїхала додому помирати в невіданні й надії на зцілення.

Ненсі вже встигла забути про Барбару, коли прийшов лист від місіс Томс — та повідомляла, що донька померла, і її вже поховали: «Похорон був тихий. Вона не знала, що діється, втішає хоч це». Дурня! — подумала Ненсі. Якби в неї знайшли якусь смертельну хворобу, то вона не хотіла б, щоб це від неї приховували — вона хотіла б знати напевно. Власне, вона хотіла б, щоб усе було навпаки — щоб вона знала про хворобу, а її близькі й рідні — ні. Навіщо «затьмарювати» життя Тедді й Віолі?

— Ти маєш сходити до когось на Гарлі-стріт, — порадила Бея. — У мене досі є контакти у медичному світі.

Після війни Бея побралася з хірургом, але шлюб виявився нетривким («Думаю, я не створена для шлюбу»).

— Я дізнаюся, хто в цій царині найкращий, щоб тобі не забивали дарма баки. Але ти маєш розповісти про це Тедді.