Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Ти маєш допомогти Тедді, — з притиском сказала вона. — Допоможи йому це прийняти.

Господи, — стомлено подумала Ненсі, — їй що, ніхто не дасть побути слабкою й невиправно егоїстичною?

Вони стояли на платформі й махали услід потягу. У всіх на очах стояли сльози, а Міллі взагалі розрюмсалася. Можна подумати, я на війну їду, — дратувалася Ненсі. А битву-бо вже програно.

— Що значить «живе собі, як живеться»? — перепитала вона.

— Я знаю, що ти робиш, — сказав він. За всі ці роки вона ніколи не бачила Тедді в люті, чи бодай не настільки. Він ніколи не сердився так на неї.

Вона пішла на кухню, підійшла до умивальника, відкрутила кран і набрала склянку води. Вона продумала все в потягу (жахлива поїздка, до неї шкірився повний вагон курців, від яких ще й тхнуло пивом), але коли дійшло до діла, здається, розгубила всі слова. Вона повільно пила, щоб дати собі час подумати.

— Я все знаю, — сказав Тедді, і в його голосі бриніла незнайома лють.

Вона повернулася до нього:

— Ні, Тедді, нічогісінько ти не знаєш.

Спершу Ненсі уявляла пухлину як зажерливого окупанта, що скарадався мозком, аби її пожерти, але тепер, коли все вирішено і виходу вже нема, хвороба перестала бути ворогом. Другом не стала (куди там), але це теж частина Ненсі. Вони будуть разом до страшного кінця.

Вона одразу кинула роботу. Нащо розтринькувати себе на інших? Віола звикла, що Ненсі відвозить її до школи і забирає після уроків, і тепер обурювалася, що доведеться їздити самій. Ненсі навчила її сідати на автобус («Але чому?») і пояснила, що вона трохи прихворіла, і їй треба певний час перепочити від викладання. Шкода, що Віолі нав’язали незалежність, до якої вона мусила поступово дорости, але зараз йшлося про практичні проблеми, а не почуття. У душі Ненсі гартувалася сталь.

Вона купила Віолі одяг на два-три розміри більший, склала списки й інструкції — де живе вчитель піаніно, адреси й телефони батьків її друзів, що їй подобається і не подобається. Тедді, звичайно, чимало знав про Віолині вподобання, але навіть не уявляв, як виглядає повний список.

За іронією долі, в перші тижні після того, як смертний вирок було підтверджено, Ненсі почувалася на диво добре. Вона думала про діагноз саме як про смертний вирок, хоча при інших послуговувалася евфемізмами. Вона розібрала шухляди й шафи, викинула непотріб, перебрала власний гардероб. Цікаво, вона дотягне до весни? Їй ще знадобляться ці шухляди, напхом напхані вовняним одягом, жилетками та теплими панчохами? Мабуть, сестри приїдуть і розберуть одяг, коли її не стане, як зібралися і перебрали материні речі після похорону. Їм буде легше, якщо основний масив перебере сама. Вона ні з ким не обговорювала ці похмурі завдання. Їх це засмутило б більше, ніж Ненсі, яку заспокоювала думка, що вона лишить все у взірцевому порядку. Вона уявляла, як Ґерті роззирається її спальнею й каже: «Це так у дусі нашої старої-доброї Ненсі — лишити все чікі-пікі, до голочки». Хоча, звісно, коли дійшло до діла, нічого такого Ґерті не сказала — вона була надто приголомшена горем для жартів.

Вражений її завзяттям, Тедді навіть припустив, що діагноз хибний («може, документи переплутали — так буває»). А може, вона одужує.

— Не сподівайся на чудо, Тедді, — сказала вона настільки ласкаво, наскільки могла. — Хвороба невиліковна.

Надія могла стати йому найлютішим ворогом. Та і їй. Треба тішитися, що вирок поки відклали, а не вимагати неможливого.

— Але ж ти під час війни думала, що я загинув, — стояв він на своєму. — Ти ж тоді вже втратила надію?

— Так, ти ж знаєш, що так. Ти ж сам сказав — я думала, що ти загинув.

— Тоді моє повернення — це теж чудо, — сказав він так, ніби виграв суперечку. Але ж він повернувся з табору військовополонених, а не з того світу. Тедді геть пустився берега логіки, але яка різниця? Він так чи так скоро перестане вірити в чудеса.

А тоді шухляди і списки закінчилися. Коли вона розібралася із клопотами, то зрозуміла, що хоче просто сидіти сама вдома, наповнюючи тишу піаніно — інколи Бетховеном, але здебільшого Шопеном. Вона вже давно не грала, але з кожним днем ставала дедалі вправніша і навіть сказала Тедді:

— Ну, хоч щось іде на покращення, — але його її чорний гумор лякав.

Якогось дня, коли вона саме збиралася розучувати пекельно складний полонез у мі-бемолі, Тедді раніше повернувся додому — Ненсі зауважила, що він робить це дедалі частіше: намагається наповнити нею розум і серце, бо саме там вона потім і житиме. (Ну, не житиме — лишиться спогадом, ілюзією). А ще в серцях сестер. Трошки лишиться й у Віолі, але це скоро вицвіте і забудеться. «Улюблена, як пам’ятаєш, мамина квітка».