Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Мої улюблені квіти — дзвіночки, — на рівному місці повідомила вона Віолі, яка тільки байдуже кинула «Гаразд» — її більше цікавив «Блакитний Пітер» по телевізору.

А тоді помре Тедді, помруть її сестри, помре Віола, й нічого від Ненсі не лишиться. Бо так вже повелося. Смерть — це трагедія життя. Sic transit gloria mundi.

— Про що думаєш? — часто, аж надто часто питав Тедді, коли вона поринала у роздуми, безплідні за самою своєю природою. Краще бути тупою твариною, як Боббі, і зустрічати кожен новий ранок у невіданні.

— Про різні дурниці, — сказала вона і спробувала посміхнутися. — Не варто й казати.

Не те, щоб вона не хотіла ділитися з Тедді думками чи проводити з ним час — і, звісно, з Віолою теж, — але вона готувалася поринути у пітьму, в місце (та й не місце навіть, а саму ніщоту), де нічого вже не матиме значення — ані какао, ані книжки з бібліотеки, ані Шопен. Ані навіть любов. Якби вона вирішила продовжити список, він тягнувся б у нескінченність, тож вона відклала цей задум. Досить із неї списків. Вона відкинула похмурі думки і взялася натомість за Шопена.

— Це «Революційний етюд»? — спитав Тедді, від чого вона збилася: не та клавіша розпачливо задеренчала. — Мама теж його грала.

Сильвія прекрасно грала на піаніно. Ненсі інколи приходила в гості, спеціально щоб її послухати. Коли Сильвія була не в гуморі, то не треба було навіть іти до Лисячого закута, щоб її послухати (так казав тато Ненсі): досить стати на доріжці. Але він казав це чуло. («А ось і наша місіс Тодд!»). Майор Шоукросс дуже шанував Сильвію («прецікаве створіння»).

Тоді Ненсі цього не розуміла, але Сильвія, можливо, також хотіла, щоб її лишили у спокої, і була геть не рада маленькій слухачці, яка тулилася в куточку вітальні. Здавалося, вона розчиняється в музиці й не помічає Ненсі, аж доки не закінчить твір. Ненсі мимоволі починала аплодувати. («Браво, місіс Тодд!»)

— А, Ненсі, це ти, — доволі різко казала Сильвія.

— Ні, це не «Революційний», а «Героїчний», — сказала Ненсі, коли пальці нетерпляче завмерли над клавішами. Крилата колісниця часу, — подумала вона. І вона вже чує, як б’ють тяжкі рипучі крила, мов у велетенської неквапкої гуски. Вона відчувала, як їй бракне сил, і не могла з цим нічого вдіяти.

— Твоя мати грала блискуче, а я — просто любитель. Це дуже складний твір.

— А як на мене, звучало добре, — сказав Тедді: вона знала, що він збрехав. — Коли я оце зайшов у кімнату, мені згадався Вермеєр.

— Чому Вермеєр?

— Ота картина в Національній галереї. «Пані за вірджиналем» чи щось штибу того.

— «Пані, що сидить за вірджиналем».

— Точно. Ти завжди так добре все пам’ятаєш.

— То чому Вермеєр? — нагадала вона.

— Бо ти так повернулася до мене із загадковим виразом.

— А мені завжди здавалося, що та пані схожа на жабу, — сказала Ненсі й подумала: «Я виглядаю загадково, бо помираю».

— У нього ж є ще й картина, де пані стоїть за вірджиналем? Чи я його з кимось плутаю?

— Ні, їх справді дві, обидві у Національній галереї.

— Та ж пані? — задумливо протягнув Тедді. — За тим же вірджиналем?

Любове моя, лиши мене у спокої, — подумала Ненсі. — Годі точити ляси, щоб тобі було що згадати, годі творити спогади. Лиши мене з Шопеном. Вона зітхнула, закрила кришку фортеп'яно і сказала силувано-життєрадісно:

— Може, вип'ємо чаю?

— Я заварю, — радо погодився Тедді. — Хочеш пирога? У нас же є пиріг?

— Здається, є.

— Я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяв.

— Усе, що завгодно, — сказав Тедді.

Це фатальна обіцянка, — подумала Ненсі. Вони сиділи за столом у вітальні. Тедді перебирав рахунки за місяць, а Ненсі нашивала Віолі на форму її ім'я. Довгі канікули добігали кінця, ось-ось мав початися новий шкільний рік. Життя Ненсі завжди було підпорядковане шкільному року, тож дивно, що починається новий рік, кінця якого вона не побачить.

На нашивках писано «Віола Б. Тодд» знайомим червоним курсивом. «Б.» — це «Бересфорд», друге ім’я Тедді, дівоче прізвище Сильвії. Її батько був митцем — за словами Сильвії, «свого часу дуже відомим», — але в родині його робіт не було. Ненсі була в захваті, коли забрела з Віолою до галереї в Йорку й віднайшла там портрет якогось давно забутого державного мужа, написаний батьком Сильвії наприкінці минулого століття. На мідній табличці під портретом стояло: «Ллевеллін А. Бересфорд, 1845—1903». У куточку полотна виднілася примарна монограма з літер Л, А і Б.

— Поглянь, це написав твій прадід, — сказала Ненсі, але Віола не могла осягнути такі віддалені зв’язки.