Ненсі взялася до нової нашивки на комірі шкільної блузки й майже одразу вкололася. Вона стала незграбна, навіть за схемою в’язати не могла. Уявляла, як тихі бджоли потай ліплять соти у мозку.
— Усе гаразд? — спитав Тедді, не зводячи погляду з досконалої краплі крові на пальці. Вона кивнула і злизала краплю, перш ніж та встигла забруднити блузку.
— Пообіцяй, — сказала вона, відкладаючи шитво, — що коли настане час, — (від цих слів Тедді скривився), — коли настане час, ти мені поможеш.
— З чим поможу? — він відклав рахунок за газ, який саме розглядав, хоча прекрасно все зрозумів.
— Ти допоможеш мені піти, коли стане геть погано, а я сама не впораюся. А геть погано таки стане, Тедді.
— А може, і не стане.
Ненсі ладна була закричати, так її дратувало, що всі увиваються довкола правди, уникаючи її. Вона помирає від раку мозку, смерть буде недобра і болюча ( геть погана). Якщо не чекати на непристойно малоймовірне чудо, то їй не судилося спокійно відійти уві сні.
— Але якщо мені таки стане погано, — терпляче пояснила вона, — то я хочу піти, перш ніж перетворюся на слинявого овоча. — («Я хочу померти собою »). — Ти б собаці не дав мучитися, то й мені не дай.
— Ти що, хочеш, щоб я тебе приспав? Як собаку? — огризнувся він.
— Я не це прошу, ти ж усе розумієш.
— Але ти хочеш, щоб я тебе вбив?
— Ні. Щоб ти мені поміг убити себе.
— І чим це краще?
Ненсі не відступала:
— Я тебе попрошу, лише якщо мені складно буде це зробити самій, якщо стану інвалідом. Морфін чи таблетки, щось таке, я ще не знаю. — (Господи, та подушкою задуши і поклади цьому край, — подумала вона. Хоча так, звісно, не можна казати). — Але всім має бути ясно, що це я сама. Інакше тебе судитимуть за вбивство.
(Оце так варварське слово вона йому кинула).
— Але це все одно вбивство, — сказав він. — Не бачу різниці.
Він стиснув перед собою руки і втупився в них, ніби намагався вирішити, чи вони на таке спроможні. Після тривалої мовчанки нарешті сказав:
— Я не певен, чи зможу.
Він не дивився на неї, дивився куди завгодно, тільки не на неї, і на лиці в нього була мука. Ти дав фатальну обіцянку, ти ж сказав, — подумала Ненсі, — пообіцяєш, що завгодно. І ти ще дещо обіцяв, — подумала вона. В радості і в горі. А ось і горе. Гірше не буває. І недобра думка: а скількох убив на війні?
— Не хвилюйся, — вона потяглася через стіл і поклала долоні на його руки, такі напружені, ніби зсудомлені. — Може, до такого й не дійде, подивимося.
Він вдячно кивнув, мовби вона дала йому своє благословення.
*
Боягуз він. Тедді спричинив тисячі смертей, серед них жінок і дітей, які нічим не відрізнялися від його дружини, його дитини, його матері, його сестри. Він убивав з висоти шість кілометрів, з небес, а ось убити одну людину, яка сама благає про смерть… Він бачив, як життя покидає Кіта, і не був певен, чи зуміє пережити таке ще раз. Навіть заради Ненсі. Він її знав з трьох років («любилися з дитинства»), усе життя, відколи себе пам'ятав, як йому тепер стати її катом?
Тедді уявив, як вони входять у безжурний похилий вік. Він не міг уявити себе старим, але міг уявити, як Ненсі обростає сальцем, затишним подвійним підборіддям, сивим волоссям. Вона була б трохи схожа на місіс Шоукросс. Вона мружилася б, коли в'язала чи розгадувала кросворд у «Телеграфі». Він копав би картоплю, вона полола грядки. Вона не любила порпатися в саду, але ще більше не любила сидіти без діла. Вони були б добрими друзями і тихо собі згасли б разом, але тепер вона покине його до строку. Йому згадалося, як Сильвію роздратувала раптова рання смерть Г’ю. «Він просто пішов, не сказавши ні слова». «В цю ніч без болю обірвать життя» [9] «Ода солов’ю» Джона Кітса у перекладі Віктора Марача.
, — подумав Тедді. Чи ж Ненсі на це не заслужила?
*
Її порятунок — виключно її справа, — усвідомила Ненсі. Вона лежала у Віолиному ліжку, донька заснула у неї на руках. Ненсі було незручно в тісному дитячому ліжечку, незабаром Віолі знадобиться більше ліжко, але купить його вже не вона. Вона читала Віолі «Енн із Зелених Дахів». У душі Енн теж, мабуть, гартувалася сталь. Інколи, навпаки, Віола читала Ненсі, якщо ще не дуже хотіла спати. Віола була добра читачка, справжній книжковий черв, хоча цю фразу терпіти не могла:
— Хіба ж можна червом назвати щось хороше?
Я б і червом погодилася бути, — подумала Ненсі, — аби тільки жити. І розсміялася, що до такого дійшла.
— Без червів ми не змогли б вирощувати їжу, і всі перемерли б від голоду, — розважливо пояснила Ненсі.
Читать дальше