Кейт Аткинсон - Руїни бога

Він не помітив сонної Віоли в бавовняній піжамці, яка прокинулася від нелюдських звуків, що видавала мати, і завмерла боса на порозі спальні.

Замість того, щоб поринути у глибокий сон, який передує смерті, Ненсі розхвилювалася й почала метатися ліжком, рвати постіль, нічну сорочку, волосся, ніби намагалася скинути вогненного демона. Він долив ще морфію в молоко, яке лишилося у келиху, але її руки сіпалися, і келих полетів через цілу кімнату. Вона почала огидно репетувати, роззявлений рот перетворився на чорну пащу, мовби Ненсі нарешті злилася з демоном, який обплів їй мозок. У розпачі Тедді вхопив подушку і притис їй до лиця, спершу розгублено, тоді впевненіше, йому була нестерпна думка про те, що в кінці, в самісінькому кінці Ненсі відмовлено у спокої, відмовлено в тому, щоб у цю ніч без болю обірвать життя. Він навалився на подушку. То ось як воно — когось убити. Рукопашна боротьба. Доки смерть не розлучить нас.

Вона завмерла. Він підняв подушку. Вона перестала боротися, може, морфій нарешті подіяв, вона лежала тихо. Він спробував знайти пульс, пульсу не було. Його серце калаталося, як шалене. Її лице було спокійне, біль і тваринний жах відступили. Вона знову стала Ненсі. Вона знову стала собою.

Віола мовчки повернулася до ліжка. «Справжні жахіття приходять тоді, коли ми не спимо», — сказав оповідач «Кожної третьої думки», її останнього роману. («Її найкращого на сьогодні роману», — як писали в журналі «Дім і господарство»).

— А що чекає на ту дівчинку нагорі, якщо вас арештують і судитимуть? — спитав доктор Вебстер.

У неї доста тіток, житиме з ними, — подумав Тедді. Мабуть, вони дали б собі раду краще, ніж він.

— Якщо з тобою теж щось станеться, — казала йому Ненсі, — то, думаю, Віолі краще жити з Ґерті.

(«Але з тобою, звісно, нічого не станеться!»).

З усіх тіток Ґерті була чи не найхимерніший вибір, хоча змагання на найменш придатну кандидатуру виграла б усе ж Міллі.

— Чому з Ґерті? — спитав він.

— Бо вона розважлива, практична і терпляча, — сказала Ненсі, на пальцях перелічуючи чесноти сестри. — Проте водночас вона авантюрна і нічого не боїться. Вона навчить Віолу хоробрості.

Віолі бракувало хоробрості, вони обоє це розуміли, хоча ніколи не озвучували.

Хоча яке Тедді має право говорити щось про хоробрість, — подумав він, наливаючи собі й докторові Вебстерові ще по віскі.

— Я випишу свідоцтво про смерть, — сказав терапевт. — А ви подзвоніть у поховальне бюро, чи краще мені подзвонити?

— Ні, — сказав Тедді, — я все зроблю.

Коли лікар пішов, Тедді піднявся до Віолиної кімнати. Вона солодко спала. Він не наважився її розбудити, щоб повідомити найгірші новини, які вона в цьому житті почує. Він погладив її вогкий лоб і тихо поцілував:

— Я тебе люблю.

Такі мали бути його прощальні слова до Ненсі, але остання страшна борня так його виснажила, що сил на все інше не лишилося. Віола поворухнулася і щось пробурмотіла, але не прокинулася.

Королева повільно пливла за течією Темзи.

— Королева, — сказала Віола, — по телевізору.

Вона пояснювала події просто — флотилія на ріці, дощ, гідна пошани тривалість монархії.

— Ти ж насправді не бачиш телевізор? — вона говорила з Тедді голосно і повільно, ніби він був винятково тупа дитина.

Вона сиділа при його ліжку на стільці з високою спинкою, такі стояли по цілому будинку для старих. Їй завжди ніяково сідати на цей стілець, розроблений для людей похилого віку, і страшно, що її зарахують до їх числа. Надто тепер, коли вона вже могла їздити у круїзи для тих, кому за 50, ходити на недільні обіди в церкві й носити бежеві светри і штани з еластичним поясом. (Якби ж то). Вона могла вже навіть вселитися у «Феннінґ-Корт». Боже збав.

Тедді вже не всидів би на цьому стільці. Він уже не міг встати з ліжка, уже нічого не міг. Він доходив до кінця присмеркових років і підступав до остаточної пітьми. Віола уявила, як спалахують і тьмяніють синапси в батьковому мозку, мов зірка, що помирає. Незабаром Тедді вигорить, вибухне й перетвориться на чорну діру. Віола не дуже зналася на астрофізиці, але цей образ їй подобався.

У Тедді на зап'ястку був підписаний пластиковий лікарняний браслет. Сонні та Берті такі надягали у пологовому. Так підписували речі на згадку — перші молочні зуби, перші черевички, перші примітивні каляки, перший табель зі школи — і зберігали їх як безцінні реліквії, а ось Віола повикидала все. (Гаразд, тепер вона про це жалкує. Задоволені?).