Кейт Аткинсон - Руїни бога

Було ще рано, але, вийшовши з готелю, Віола виявила, що дружки наречених вже бушують на вулицях, напившись до поросячого виску. Їй страшно було навіть уявити, у якому стані вони будуть трохи пізніше. Якась група юнаків вирядилася бананами і зараз протискалася сходами до пабу «Слимак і салат» над річкою. Проте більшість була вбрана по-простому, у чисті джинси й футболки, з-під яких прозирали м’язи, що вже почали втрачати пружність; від них пахнуло лосьйоном після гоління. Дівчата пурхали зграйками у футболках, на яких стразиками викладено гасла, що позначали їхню належність до того чи того племені — «Дружки Клер», «Дівчата на гульках», «Дарлінгтон чи смерть» — останні, на думку Віоли, особливо випендрилися. Рожевий був кольором сезону — від рожевих ковбойських капелюхів, футболок і спідничин до рожевих пасків. Це ті дівчата, які вважають капкейки останнім писком моди. Капкейки Віолу теж дратували. Та це ж просто кекси! Звідки такий ажіотаж? Звісно, що не зробиш, аби заробити.

Вона побачила зграйку дівчат з ріжками на обручах (звісно, рожевими) — «Дружки Ганни в загулі»: вони квохтали на переході біля мосту Лендал і ніяк не могли вирішити, який бар ощасливити своєю присутністю. Віола не бачила таких обручів ще з 80-х. У Берті був у дитинстві обруч із м’ячиками зі срібного дощику, що витанцьовували над голівкою, мов комашині вусики. А ще, раптом згадала Віола, до них додавалися срібні блискучі крильця. Це міль, а не метелик, — заявила Берті. І в неї стислося серце. Треба бути обережнішою, якщо серце стискається надто часто, то воно зношується, на ньому проступають тріщини, тіні й провалля, озирнутися не встигнеш, як воно вже готове розсипатися на тисячі уламків. Серце Віоли трималося на пластиліні і клеї. Це гарний образ? Хто зна.

Берті не послухала Віолиних порад і лягла спати у своїх крильцях. Виявивши наступного ранку, що вони пом’ялися і поламалися, вона гірко розридалася.

— Треба слухати маму, — сказала Віола. — Я ж тебе попереджала.

Що посієш, те й пожнеш, Віоло. Що посієш, те й пожнеш.

В ар’єргарді «Дружок Ганни в загулі» невесело пленталося кілька старших жінок — мабуть, мати нареченої, тітка чи майбутня свекруха. Їхні зів’ялі тіла напинали тісні рожеві футболки, стразики-гасла блищали на обвислих бюстах. («Гарний корсет, — звірялася Віола Ромен, — секрет доброго вигляду у старшому віці». «Недільний експрес», додаток «Стиль життя», 2010. Але вона цього не казала! Журналісти все перекрутили).

Цікаво, на неї це теж чекає? — подумала Віола. Врешті, постіронічна Берті теж може надумати влаштувати традиційну ніч перед весіллям («Баби Берті»), аби принизити своїх супутниць. Хоча, звісно, спершу їй доведеться знайти собі якогось нареченого. Скидалося на те, що Віола так і не стане бабусею і не спокутує свої переступи. Сонні чи не в ченці записався, а Берті, здається, ні з ким не зустрічалася, чи бодай не розповідала про це матері.

Дружки Ганни, здається, дійшли консенсусу й рушили по Руж’єр-стріт. Коли вони проминали Віолу, вона присоромлено зрозуміла, що на ріжках прикріплені маленькі міцненькі члени. У членах без попередження заблимали лампочки, дівки перекинулися поглядами й розреготалися. Віола піймала себе на тому, що зашарілася, й поспіхом пірнула у звичний затишок «У Бетті», чистого й добре освітленого прихистку від цього Содому і Гоморри.

Вона з'їла курячий салат і випила два келихи вина, від вегетаріанства вона відмовилася. Складно лишатися худою з усіма тими правилами. Якийсь чоловік грав на фортеп'яно, і то доволі добре, не традиційну фонову музику, а Шопена і Рахманінова. Шопен завжди нагадував Віолі про маму й засмучував: після смерті Ненсі вона відмовилася грати на піаніно. Якби не кинула, могла б зробити кар’єру в музиці. Концертуюча піаністка — чому б і ні?

Віола спустилася в туалет. Внизу висів уламок дзеркала з-за шинквасу з часів війни, коли тут ще був «Бар Бетті». Екіпажі Королівських повітряних сил вишкрябували на дзеркалі свої імена. Батько розповідав їй про «Бар Бетті», про те, як пив тут під час війни, але вона не дослухалася. Тепер це дзеркало стало реліквією. Більшість чоловіків, які лишили на ньому свої імена, вже померли. Мабуть, чимало загинуло на війні. Вона придивилася до майже невчитних імен. А батько написав тут своє ім’я? Шкода, що вона не розпитала його про війну, коли він ще був compos mentis . Могла б покласти його спогади в основу роману. Всім би той роман сподобався. Всі завжди серйозно ставилися до романів про війну.