Кейт Аткинсон - Руїни бога

Коли вона повернулася за свій столик, то побачила, як площу святої Єлени, спотикаючись, перетинають чоловіки, вбрані презервативами. Ото треба було їхати в одне із найкраще збережених середньовічних європейських міст для того, щоб вдягнутися кондомами? Чим їм Бенідорм не вгодив? Чи, як на те пішло, Магалуф? («Ти хочеш, щоб усі поводилися краще, але сама поводишся не краще, ніж інші», — казала Берті).

Один із чоловіків-кондомів притиснувся, як комаха, до вітрини «У Бетті» і вишкірився на відвідувачів. Піаніст підвів на мить погляд від клавіш, а тоді безжурно повернувся до Дебюссі. На центр площі виїхала вантажівка, з неї повискакували зомбі. Зомбі стали ганяти презервативів. Презервативи навіть не здивувалися, мов чекали, що зараз на них накинуться зомбі. («Вони за це платять», — пояснила Берті). Це що, така розвага? Віола була в розпачі. Можливо, вона виграла забіг і першою дійшла до кінця цивілізації. Приз на неї, звісно, не чекає.

Але це ще не кінець. Віола була на фінішній прямій, але лінію ще не перетнула. Вона вийшла з «У Бетті» й перетнула міст Лендал, де атмосфера аж жахтіла. Віола випадково застрягла у процесії «Самичок Емі», які були вже добряче напідпитку. Очолювала почет та сама Емі, якій з голови сповзала корона: стьожка на дешевому топіку повідомляла, що це «Наречена», а на її огрядний задок пришпилили знак «У». Жінки що, показилися? Це заради цього Емілі Девідсон кидалася під копита коням? Щоб дівчата могли носити на голові члени з лампочками і їсти капкейки? Що, правда? Щоразу, як бачили самця свого виду, вони піднімали палець і волали «Перстеника надягни!», а потім хапалися одна за одну, бо їм аж боки лускали від сміху. «Зараз всцюся!» — завищала одна.

Повз Віолу проштовхався загін друзів нареченого.

— Вище ніс, стара! — заволав один із них на неї. — Може, й тобі пощастить, як не будеш така кисла!

Віола покрокувала далі, всередині клекотала лють. Поверхнею її серця розповзалися тріщини і розлами. Вона була як піаніно із занадто туго натягнутими струнами, готовими ось-ось луснути у жахливому катаклізмі змішаних метафор.

Чому люди такі дурні й неосвічені? («Чому ти завжди така сердита?» — спитав її Сонні колись давно. «А що, не можна?» — огризнулася вона). Чому діти її не люблять? Чому ніхто її не любить? Чому вона така самотня, знудьгована і, визнаймо, просто-таки жалюгідна, і…

Вона спіткнулася на бруківці й тяжко повалилася на коліна й долоні, кісткою об каміння, як чавунна кішка, — на якусь мить голоси в її голові, вражені, стихли. Коліна боліли так, що вона боялася поворухнутися. Чи не розбила колінні чашечки? Друг нареченого бовкнув щось солоне про те, у якій вона позі, але жіночий голос із сильним ньюкаслським акцентом сказав йому валити нахрін. Віола звелася на бруківці на коліна, від того біль лише розгорівся. Аж тут у неї перед очима промайнула рожева футболка, на якій стразиками було написано «Хвойди в Норку». Жінка — власне, дівчисько з відкритим стурбованим обличчям, молодше, ніж можна припустити з прокуреного голосу, — присіла біля Віоли і сказала:

— Усе гаразд, моя хороша?

Ні, — подумала Віола, — насправді геть нічого не гаразд. І вона розридалася — просто на бруківці, у порваних дорогих колготах, з розбитими закривавленими колінами. Вона ніяк не могла зупинитися. Це було жахливо. Сльози били зсередини, мовби вона раптом сягнула прадавнього водоносного горизонту горя. Проте нажахали її не сльози, а слова, які виривалися з її вуст, первісний поклик, альфа і омега людської мови, не крик, а схлип:

— Хочу до мами, — схлипувала вона, — хочу до мами.

— Та забирай мою, моя хороша, — сказав хтось, і дівчата розреготалися.

Та все ж, відчувши, що страждає жінка — може п'яна, а може й ні, — вони зібралися зграйкою і згуртувалися навколо неї, щоб захистити.

Хтось допоміг їй зіп'ястися на ноги, хтось дав серветку, хтось вручив пляшку мінералки, де виявилася нерозбавлена горілка. Старша жінка зі зморщеною шиєю і обвислим лицем (на її футболці було написано «Мама нареченої») вручила Віолі пачку вологих серветок. Вони розпитали, куди вона прямує, — й так почет «Хвойд» ласкаво провів її назад до «Сідар-Корт». Портьє марно намагався не пустити їх у свої володіння — вони прорвалися за поріг і затопили фоє. Віола відшукала свій ключ, і одна з дівчат тріумфально помахала ним перед нервовим портьє.

— Вона трошки стомилася і розхвилювалася, — пояснила дівчина.

— Бідна старенька, — сказало інше дівчисько, курча мале.