Кейт Аткинсон - Руїни бога

Вона приїхала з Герроґейта потягом, бо збиралася продовжити свій маршрут деінде. Подумки занотувала: «Маршрут деінде» — гарна назва. Герроґейт був із тих місць, які здобували відзнаки на конкурсі «Квітуча Британія», а якщо туди й затесувалися злидні, то їх ретельно ховали від гостей. Віола досі шкодувала, що так ніколи й не вибралася з Йоркшира, так ніколи й не пожила вишуканим і космополітичним лондонським життям (бодай так вона це собі уявляла).

Коротке перебування у сквоті з укуреним Домініком не рахується. Вони жили в Ізлінґтоні ще до того, як цей район став модним, і вона майже не виходила з дому. «Післяпологова депресія», — пояснювала вона потім: це легітимна медаль за страждання, яку не соромно показати людям. Насправді то була цілком собі банальна депресія. («Я народилася з депресією, — сказала вона журналові “Психологія”. — Тому я краще розумію людей»).

Якби вона жила у Лондоні, її запрошували б на вечірки, обіди й читання. Її книжки продавалися б так добре («міжнародний бестселлер»), що вона не стала б своєю серед інтелектуалів, але приємно було б відчути, що вона — не варвар з плебсу, який гатить у зачинені двері. («Я — дівчинка з півночі і цим пишаюся», — інтерв'ю «Щоденному експресу», березень 2006. Що, справді? Та не дуже).

Вона радше хотіла б вирости у зелених графствах навколо Лондона, у Лисячому закуті, що вже набув напівлегендарних обрисів у її пам'яті, у пам’яті всіх. Їй було шість, коли Сильвія померла і будинок продали. За кілька років продали й будинок, де виросла мама — Галки, — коли місіс Шоукросс поволі зіслизнула у ненав’язливий старечий маразм і дожила віку в Дорсеті з терплячою Ґерті. Це батько винен, це він вирішив оселитися після війни тут. Вона ніколи не питала, чому. А зараз вже пізно. Пізно на все.

Королева героїчно пливла крізь дощ і вітер.

— Це її діамантовий ювілей, — пояснила Віола Тедді. — Вона на троні вже шістдесят років. Це дуже довго. Ти пам'ятаєш коронацію?

Коли Єлизавету коронували, Віолі щойно виповнився рік — іншого монарха вона не знала. Мабуть, вона побачить, як трон посяде Чарльз, а якщо пощастить, то й Вільям, але вже не побачить, як кругленьке дитинча стане Георгом VII. Життя скінченне. Цивілізації зароджуються і зникають, а лишається врешті тільки прах і пил — навіть від того кругленького королівського дитинчати. А більше не лишається нічого. Ну, може ще готелі.

Віола поринула в екзистенційну розпуку (вона й сама визнавала, що на такий спосіб потурала своїм примхам) і виринула з неї допіру тоді, коли батько чимось вдавився і почав задихатися. Вона запанікувала і спробувала допомогти йому сісти. Карафка на столику була майже порожня, хоча мала бути завжди повна. Мабуть, «пожильці» (смішне слово, мовби вони самі вирішили там оселитися) страждали від зневоднення. Не кажучи вже про те, що жили вони впроголодь. Сайт «Тополевих горбів» писав щось про «поживну їжу тричі на день». На дошці оголошень щодня вивішували меню — запіканка з картоплею і м’ясом, риба і печена картопля, куряча печеня. Це звучало, як справжня їжа, хоча насправді Віола ніколи не бачила там нічого, крім бежевої кашки і желе на десерт. Батько, здається, взагалі перестав їсти, як сонцеїд. Сонцеїдіння якийсь час (звичайно, дуже короткий) приваблювало Віолу — її вічно приваблювали якісь секти. Їй здавалося, що живитися повітрям — добрий спосіб схуднути. Це абсурдна ідея, але на свій захист — повернімося до присяжних — може сказати, що тоді в неї була «чорна смуга» в житті. Це було ще до того, як вона виявила, що аби схуднути, треба просто менше їсти. (У «Недільному читві» писали: «Вона струнка і з непоганими ніжками, хоча вже їздить автобусом за пенсійним». Не їздить вона ніяким автобусом — викликає таксі. Або її зустрічають з шофером. І взагалі, краще б не «непоганими» написали, а «гарними»).

Віола плюснула останні краплі води у пластикову скляночку й додала загущувач, що перетворював рідину на огидний слиз, яким начебто неможливо вдавитися. Вона піднесла чашку батькові до губ, щоб він сьорбнув.

— Вам відразлива старість як така — чи лише батькова? — спитав Грегорі.

— І та, і та, — сказала вона.

— А ваша власна?

Так, звісно, вона боялася старіти. («Та ти вже стара», — сказала Берті). Їй теж судилася така ж доля, коли вона вийде на фінішну пряму? Спершу обіди в неділю та стільці для старих, а потім желе з рук носія тагальської? Не з рук того, кому вона справді небайдужа. «Що посієш, те й пожнеш», — казав батько. Берті точно її не прихистить. Може, вдасться виїхати на Балі до Сонні. Він став буддистом, релігія зобов’язує його співчувати, правда ж?