Кейт Аткинсон - Руїни бога

Старенька! Та ж мені тільки шістдесят, — хотіла заперечити Віола, — це як нові сорок. Проте у неї сил не було протестувати.

Вона уявила, як дівчата продовжують вечірку у неї в кімнаті, проте врешті переконала їх розпрощатися при ліфті. Мати нареченої поклала щось їй у руку — крихітний подарунок, загорнутий у серветку.

— Це «Валіум», — пояснила та, — але ти прийми тільки половинку. Вони посиленої дії, я до них звикла.

Заплакана Віола вдячно гикнула.

У прихистку кімнати вона вирішила знехтувати традиційною вечірньою програмою (зняти макіяж, почистити зуби, причесатися). Натомість заповзла між простині, які аж рипіли від крохмалю, й легковажно запила цілу таблетку «Валіуму» двома маленькими пляшечками горілки з мінібару. Вона боялася, що їй снитимуться жахіття, але сон був на диво приємний. Золота дрімота цілувала вії, срібні мотилі шугали над головою, їй приходили яскраві сни.

Вона прокинулася рано, прийняла душ, вдяглася, замовила велику карафку кави й оцінила втрати. Вона почувалася так, мовби пройшла як не війну, то бодай криваву битву. Що вона ще відчувала? Віола оцінила себе з голови до п'ят. Зап'ястки трохи затерпли, коліна боліли так, мов хтось цілу ніч валив у них молотом. Голову ніби ватою напхали — мабуть, це через «Валіум», — а так все добре. А тоді вона оцінила свій внутрішній стан. В гівно, — констатувала вона.

Віола полишила готель, втішена тим, що не зустріла свідків її вчорашнього гріхопадіння. Цікаво, як там цього ранку почуваються її «Хвойди»? Безнадійно похмільні, мабуть, ще навіть не прокинулися. (Насправді вони жваво наминали англійський сніданок у значно кращому готелі «Тревелодж» і готувалися здійснити набіг на магазини одягу. Це були дівчата з Ґейтсгеду, їх так просто не зламати).

Віола попросила портьє замовити їй таксі до «Тополевих горбів». Вона спокутує минулу ніч, провівши день із батьком. І як додаткову єпітимію подивиться Діамантовий ювілей королеви.

Батько був виснажений: він зараз днями спав, як старий пес. Чого йому просто не піти? Він що, хотів дотягнути до ста? Ще два роки такої наруги? Та це ж не життя, а животіння — амебам і тим краще живеться. «Це тріумф людського духу», — сказала нова медсестра, ще здатна говорити про «позитивну динаміку» і «покращення якості життя»: заспокійливий жаргон керівництва не мав ані найменшого значення для більшості мешканців «Тополевих горбів», що були як не при смерті, то в маразмі, а то і те, й інше. Цей заклад називали «домом турботи», хоча там ні дому не було, ні турботи — а що ви чекали від комерційного поставника медичних послуг, який платить співробітникам мінімальну зарплату? До того ж, не було там ані тополь, ані горбів. Це черговий Віолин пунктик, про який вона раз у раз розповідала байдужим і здебільшого неангломовним медсестрам, від чого просто здавалася їм черговою божевільною. («Наші співробітники володіють польською і тагальською», — написано у брошюрі «Тополевих горбів»).

— У тебе так душно, — повідомила вона Тедді.

Він щось пробелькотів — може, погодився. Температуру виставили надміру високу, це лише посилювало огидний запах, від якого ще з порога хотілося блювати, та ще й викохувало мільйони бактерій. До звичайних звіриних запахів сечі й калу домішувався сморід гнилі, який не могла здолати ніяка дезінфекція. Мабуть, це запах старості, — вирішила Віола. Щоразу, коли приїздила у «Тополеві горби», вона тримала під рукою носовичок, напахчений «Шанеллю», і час від часу його нюхала, як бутоньєрку від чуми.

Двері там не закривали, тож кожна кімната виглядала, як маленька замальовка, виставлені напоказ руїни, мов у якомусь страхітливому зоопарку чи музеї жахіть. Хтось лежав у ліжку й майже не рухався, хтось стогнав і кричав. Когось висадили на стілець і голова звисала на груди, як у маленької дитини, що заснула сидячи; десь жінка нявкала, як кішка. У коридорі постійно треба було ухилятися від підранків, як їх називала Віола, — загублених душ, які просто човгали собі днями, не знаючи ані хто вони, ані куди йдуть (ясно, що нікуди). Вони не знали коду до закритих дверей цього крила (4-3-2-1 — елементарно), а якби й знали, то забули б, а якби й не забули, то толку з того: їхні мізки в дірках, як мереживо. Інколи вони збиралися, як зомбі (тільки повільні, ні за ким не ладні погнатися, хай би скільки їм заплатили), при дверях і німо дивилися у заґратоване вікно на заборонений їм світ. Вони в’язні, що відбували пожиттєве. Ходячі мерці.