Кейт Аткинсон - Руїни бога

Вона грала жваво. Con brio. Здавалося, майже досконало. Надзвичайно, що вона так добре опанувала такий складний твір. Мовби саме це — справа її життя, це — і нічого більше. Вона завершила тріумфальним акордом.

— Привіт, — сказав Тедді, заходячи до кімнати. — Чаю не хочеш?

Він ніс тацю, Віола йшла за ним.

— Допомогти тобі пересісти у крісло?

Він заметушився. Поставив тацю, підвів її до крісла біля вікна.

— Тобі ж тут подобається? Видно птахів у годівничці.

Їй не подобалося, коли він так у неї вдивлявся, ніби хотів розгледіти щось у неї в очах. Примостив їй під ноги ослінчик, поставив чай на столик поруч. Чай був у келиху. Чашки і блюдця раптом стали важкі й незручні.

— Хочеш печиво, мамцю? — спитала Віола, яка маячила в неї під боком. — Тобі шоколадне чи рожеві вафлі?

— І ще лишилося трохи пирога Вінні, — додав Тедді. — Він нескінченний. Куди тим хлібинам і рибам, треба було нагодувати п’ять тисяч пирогом.

Ненсі на них не зважала. Її роздратувало, що ніхто не похвалив її прегарну гру. («Браво, місіс Тодд!»). Проте її тріумф над Шопеном уже почав тьмяніти. Бджоли заколисували її своїм гудінням. Її мозок сочився медом.

Час провалювався сам у себе. Куди це дівся Тедді? Він же був тут якусь мить тому. Усі вийшли з кімнати. Чи, може, з кімнати вийшла сама Ненсі. Проте не було ніякої кімнати, було тільки те, на що не існувало навіть слів. Ніщота. А потім не було і її. А потім бджоли злетіли і благословили її на прощання, і Ненсі завмерла. Вмерла.

— Віскі, от що я вам пропишу. І мені налийте.

Це — їхній терапевт доктор Вебстер, який «чекає не дочекається пенсії, гратиму в гольф, малюватиму акварелі». Старосвітський пан. Він узяв Ненсі під своє крило, коли та відмовилася від операції, не скупився на морфій і утримувався від нотацій.

Морозний жовтневий ранок. Рослини в саду затягли павутинки. Заповідалося на прегарний день.

Лабрадор Боббі нипав кімнатами, розгублений раптовою зміною розпорядку. Розпорядок — це перше, що стає жертвою смерті.

Тедді налив віскі в чарку і подав лікареві. Той підняв її, і якусь страшну мить Тедді здавалося, що той скаже: «Будьмо», але лікар натомість сказав: «За Ненсі», — усе одно страшно, але бодай логічно. Тедді і собі підніс чарку і повторив: «За Ненсі».

— «Від цього світу до прийдешнього», — сказав доктор Вебстер, Тедді здивувало, що він цитує «Мандри Пілігрима». — Вона була гарна жінка. Така мудра, така добра.

Тедді залпом випив віскі: він ще не готовий до епітафій.

— Викличте поліцію, — сказав він.

— Це ще чому?

— Бо я її вбив.

— Ви допомогли їй здолати цей шлях, давши морфію. Якби це було злочином, то я сів би на кілька довічних.

— Я її вбив, — уперто повторив Тедді.

— Послухайте мене. Вона і так померла б за кілька годин. — Тедді зауважив, що терапевт занепокоївся. Врешті, це саме він в останні тижні щедро виписував їй рідкий морфій від жахливих мігреней. — Ненсі страждала. Ви вчинили правильно.

Він відвідав Ненсі минулого вечора, висловив припущення, що «лишилося недовго», і додав: «У вас досить морфію?»

Досить для чого? — подумав Тедді.

Він робив на кухні картопляну запіканку з м’ясом, коли з вітальні долинула какофонія. Перш ніж він устиг з’ясувати, що відбувається, на порозі кухні з’явилася Віола в сльозах:

— З мамою щось не так.

Ненсі лупила по клавішах, ніби намагалася розбити піаніно. Її долоні були стиснуті в кулаки, і коли він перехопив їх, намагаючись заспокоїти дружину, вона подивилася на нього з дивною перекошеною посмішкою і спробувала витиснути з себе якісь слова. Здається, вона хотіла до нього щось донести, але врешті Віола, що стояла обіч нього, мусила розшифрувати це спазматичне белькотіння:

— «Героїчний», — сказала вона.

Він обережно підвів її до крісла біля вікна, видав їй чай і печиво, проте коли зазирнув їй у вічі, то зрозумів: сталося те, чого вона найбільше боялася. Ненсі перестала бути Ненсі.

Він поміг їй раніше лягти спати, але вона прокинулася ще до півночі, почала стогнати і кричати — може, від болю, може, від страху, хто зна. Мабуть, і від того, і від того. Шкаралуща, бліда тінь жінки, що була колись його дружиною, видавала звірині звуки, навіть не слова, а гавкіт чи рик.

Він підігрів молоко, долив туди рому й кілька ампул морфію. А тоді допоміг Ненсі сісти й накинув на її худі плечі халат.

— Пий, — сказав він із силуваним завзяттям, — тобі стане значно краще.