Кейт Аткинсон - Руїни бога

Частину літаків уже обладнали спеціальними відсіками, проте «К-Квіні», як і більшість, скидала «Віндоу» з люків для сигнальних ракет. Робота була така, що ворогу не побажаєш, — Тедді послав до мерзлого фюзеляжу невдоволеного Кіта, який, навантажений переносним балоном кисню, ліхтариком і секундоміром, мав сидіти над люком для сигнальних ракет, що 60 секунд знімати гумку з громіздкого пакунка і скидати з літака чергову партію стружки. Але ж яка то краса — довгі сріблясті стрічки сипалися на землю і збивали з пантелику німецькі наземні радари, так що їхні винищувачі не могли зорієнтуватися і знайти бомбардувальники. Вони бачили, як безцільно розтинають небо промені прожекторів: блакитні головні промені безпорадно завмерли. Німецьким системам протиповітряної оборони ні у що було цілитися, тож, коли вони досягли міста, їх зустріли лише снаряди, послані вгору у сліпій надії, як феєрверки у ніч Гая Фокса. Вони дісталися до цілі без значних втрат.

А що за план! 2300 тон бомб і понад 350000 запалювальних боєприпасів за годину. Це світовий рекорд. Перші сигнальні вогні блиснули над містом фонтаном золота і багрянцю, а за ними сипнули прегарні зелені іскри, мов на чорному небі виблискують кунштовні феєрверки. До кольорових вогнів долучилися короткі яскраві спалахи бризантних зарядів і більші, довші вибухи двотонних «пиріжків» — запалювальні боєприпаси дощем лилися на місто у чарівливому білому мерехтінні.

План був такий: більші бомби позривають дахи, а від запалювальних боєприпасів почнеться пожежа, й будинки перетворяться на комини, де люто палахкотить вогонь. Таке завдання бомбардувальників — спалити все. Місто сухе, як хмиз, вологість майже нульова — ідеальні умови, щоб нарешті показати Гітлерові (й британському уряду), на що здатні британські бомбардувальники.

«К-Квіні» йшла у другій хвилі, за тими, хто прокладав шлях, і «Ланкастерами», які вже підпалили ціль.

Запалювальні боєприпаси сяяли і виблискували в повітрі, мов на Різдво. Повсюди ясніли вогні, хоч незабаром їх затягла темна пелена диму. Кіт вів їх до центру цього показу піротехніки («Лівіше, направо, ще трохи правіше…»), доки Тедді не почув «Бомби пішли» — й вони звернули додому, а ще чотири хвилі бомбардувальників і далі, неспинені, тяглися до цілі.

Наступної ночі був рейд на Ессен (ще одне максимальне зусилля), а тоді їм дали украй потрібний відгул на 24 години: до справи взялися американці — два денні рейди на Гамбург один за одним, піддали вогню хмизу запалювальними боєприпасами й розвели нові заграви бризантними зарядами. Тедді було шкода американських льотчиків — ті літали щільним строєм при світлі дня і брали на себе основний удар німецької протиповітряної оборони. Кілька тижнів тому «К-Квіні» здійснила аварійну посадку на американській базі у Шіпдемі, де їх зустріли як рідних. Вони майже ніколи не перетиналися із союзниками, тож втішно було зустрітися з американською ескадрильєю — як сказав Томмі, їхній хлопець із Ньюкасла, ті «такі ж, як ми». Тільки там все новіше, блиск ще не встиг обтертися. Та й їжа значно, значно краща — «К-Квіні» повернулася на власну базу із стратегічним запасом шоколаду і цигарок, консервованих фруктів і найкращих побажань.

Протягом їхнього відгулу стояла добра погода, тож вони валялися на шезлонгах і винесли картярські столики надвір. Хтось організував на полі неподалік матч із крикету, гри грубої і веселої, а багато хто просто куняв, виснажений війною. Тедді й Кіт вирушили у довгу ліниву велосипедну вилазку з дівчатами із допоміжних сил, Щасливчик чвалав при них. Коли пес стомився, одна дівчина посадила його до кошичка на велосипеді, де він і сидів, як фігура на носі корабля, а його вуха майоріли на вітрі. «Як у кабіні пілота», — сказала дівчина. Звали її Едіт, і, попри репутацію чорної вдови, її мимоволі хотілося пожаліти. Останні три летуни, з якими вона зустрічалася, не повернулися з вильотів, тож тепер всі обходили її десятою дорогою. У мить зневіри Тедді хотів був із нею переспати й перевірити, що буде далі. Може, він так і зробить. Вона була до нього небайдужа, як і решта дівчат із допоміжних загонів.

Вони перекусили бутербродами з рибним паштетом і напилися води зі струмка — здавалося, не існує ніякого Третього Рейху, й Англія повернулася до свого зеленого і тихого життя.

Він поглянув на годинник. Третя. Мабуть, у Лисячому закуті вже доїли обід без нього, бодай він на це сподівався. Він і так уже надто надовго лишив Кіта у їхніх загребущих лапах.