Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Не буду конкурувати з матір'ю за тебе, — сказала вона і недобре розсміялася.

Тедді завів Кіта у Галки, де познайомив із місіс Шоукросс — та була завжди рада, може, більше, ніж Сильвія, познайомитися з членами екіпажу Тедді, які приїздили до Лисячого закута. Він розповів їй, що бачився з Ґерті, на що та відповіла:

— Як цікаво, я так за неї хвилююся. Весь час згадую про Емі Джонсон, ти ж розумієш.

Міллі «тимчасово» повернулася додому й безсовісно фліртувала з Кітом.

— Її треба тримати під сімома замками, — засміявся Тедді, коли вони нарешті вирвалися з її пазурів.

— Не в моєму смаку, — відповів Кіт. Він досі зачудовано згадував про Генні, Беїну подругу. — Але ж таку не забереш із собою на ферму.

Кіт не сумнівався, що повернеться до Австралії, і Тедді заспокоювала його певність.

— Ти ж знаєш, що вона єврейка? — спитав Кіт.

— Так.

— Це перша єврейка, яку я зустрів, — додав Кіт, мовби вражений цим фактом. («Євреєчка», — сказала б Сильвія). І раптом продовжив, несподівано розкривши романтичну сторону своєї натури: — Приємно, мабуть, закохуватися. Дослухатися до поклику свого серця, все таке.

— Агов, спокійно, ти говориш, як кінозірка (чи як жінка), — урвав його Тедді.

За кілька місяців Тедді й собі «закохався». Він послухав поклик серця, і воно завело його у глухий кут, але йому було байдуже.

Романтична інтермедія.

Джулія. Висока і яснокоса — зазвичай Тедді такі не приваблювали.

— Природна блондинка, — наголосила вона.

— Я раніше не зустрічав природних блондинок, — сказав Тедді.

— Ну, тепер зустрів, — розсміялася вона. Сміючись, вона закидала голову назад — це могло б виглядати вульгарно, але насправді лише додавало їй чару. Вона була не з тих жінок, що прикривають рот, коли сміються, але на те в неї й були гарні, світлі, перлисті зуби. («Добрі гени, — пояснила вона, — і добрий стоматолог»). Сміялася вона багато.

Вона свого часу вчилася зі Стеллою, і та порадила Тедді «дати Джулії знати», коли він буде у Лондоні — так Стелла виявила альтруїзм.

— Ти тільки в неї не закохуйся, — попередила вона, набиваючи подрузі ціну. — Вона й не таким розбивала серця.

Ніби Стелла була знайома з «не такими».

Тедді боявся померти, так і не закохавшись, а що він чекав на смерть будь-якої миті, то, мабуть, примусив Купідона подарувати йому романтичний досвід. Він був до цього готовий.

Джулія була у Жіночому допоміжному територіальному корпусі — працювала на автостанції у центрі Лондона, водила армійські вантажівки. Вона була весь час у пальному й мазуті, завжди з брудними нігтями. Хай там як, вона завжди привертала увагу. Це було так само природно, як її біляве волосся. Вона була з тих дівчат, для яких завжди знаходилися найкращі столики в ресторані та найкращі місця у театрі, з тих, кому багато дарували. Було у ній щось чарівливе, якась магія, що приворожувала людей. Тедді вона приворожила. Аж на тиждень.

Вона «вициганила» відпустку після їхньої першої вечері.

І першої проведеної разом ночі. («А чого чекати, любчику?» — спитала вона, розстібаючи на собі форму). Вона була з тих дівчат, які вміли вициганити відпустку. «Мій таточко всіх знає». Таточко був «радником в уряді», хай би що це значило, але своїй безцінній доньці-одиначці дозволяв усе. Їй було двадцять два, вже не маленька. А матуся її померла. «Дуже сумно».

У Джулії «гроші кури не клюють» — таточко ще й лорд. Тедді вчився із синами багатьох лордів, тож її походження його не відлякнуло, хоча величезний маєток біля Ріджентс-парку — «лондонська садиба» — таки вражав. У них були «спадкові руїни» у Нортгемптонширі й «хатинка» в Ірландії. «А, і квартира в Парижі, де зараз оселився якийсь огидний Gauleiter». Таточко з’їхав з маєтку й осів десь у Вестмінстері, а у Джулії була квартира на вулиці Петті-Франс, у центрі.

На час війни маєток у Лондоні закрили. Усе просто покидали, як було, накривши простирадлами, щоб не припадало пилом. Зі стелі звисали величезні канделябри у чохлах, як невміло загорнуті подарунки. Безцінні полотна позакривали, мовби дім у жалобі. На меблі накинули чохли і старі простирадла (а почасти й не дуже старі). Під стьоганою ковдрою Тедді знайшов диван у стилі Людовика XV, під простинею — комод роботи Буля у стилі Людовика XIV, під пуховою ковдрою — письмовий стіл, який, виявляється, колись належав Марії-Антуанетті. Під кухонним рушником знайшлося полотно пензля Гейнсборо. Він переймався за їхню безпеку:

— Ти за них не боїшся?