Кейт Аткинсон - Руїни бога

Прощалися з Ґерті гречно, почасти із вдячності за довгоочікувану нову «галіфашку», а почасти через її зв’язки з Тедді — «вона мені як своячка» (якщо буде якесь «потім», то таки стане йому своячкою). Вони зібралися групкою біля будки управління, щоб її провести, і махали їй так, мовби вона летіла у рейд на Ессен, а не доправити «Галіфакс» на ремонтну частину в Йорку. Вона на прощання помахала їм крилами і з ревом зникла у блакиті. Тедді нею пишався.

— Сто років її не бачила, — сказала Ненсі.

— Та ти нікого сто років не бачила.

— Не з власної волі, — відповіла вона трохи ображено. Він був до неї несправедливий, звісно: війна й на ній позначилася. Він міцніше стис її руку й посвистів псові.

— Ходімо, куплю тобі бутерброд на станції. У нас ще купа часу до потяга.

— Ото вже знаєш, як побалувати дівчину, — сказала Ненсі, знову в доброму гуморі.

Пес не повернувся на свист. Тедді роззирнувся пляжем, у грудях у нього здіймалася хвиля паніки. Пес завжди прибігав на свист. Море виглядало спокійним, але пес був маленький — може, наплавався і стомився, чи потрапив у підступну течію, чи заплутався у рибальських сітях. Йому згадався Вік Беннетт, який зник у хвилях. «Що ж, щасти вам». Ненсі металася пляжем, гукаючи пса. Він знав, що у пса гостре, незнане звірине чуття. Наземна команда розказувала, що Щасливчик чекав із ними на повернення Тедді й задовго до людей розумів, що літак наближається до бази. А якщо вони затримувалися чи здійснювали аварійну посадку деінде, пес спокійно чекав на своєму місці. Коли Тедді врешті не повернувся й потрапив у німецький полон, пес не сходив із місця кілька днів, а тільки вперто вдивлявся у небо.

Нарешті пса віддали Урсулі, і, повернувшись, Тедді вже не став його забирати, хоча й хотів. Врешті, у нього була Ненсі, а в сестри не було нікого, й вона любила того собацюру майже так само сильно, як і він.

Якийсь час тому пес заліз у «К-Квіні» і зачаївся. Вони так і не зрозуміли, як. Інколи він виїжджав із ними вантажівкою до злітної смуги, але того разу ніхто не міг пригадати, щоб бачив його по дорозі — вони зрозуміли, що він на борту, допіру коли дісталися до місця збору над Горнсі, а він винувато виповз з-під сидіння, де ховався.

— Отакої, — озвався у переговорному пристрої радист Боб Бут. — У нас тут маленький другий пілот.

Проблема навіть не в тому, що це суперечило всім правилам, — краще б вони взяли дівчину з допоміжних сил. Проблема в тому, що вони були на висоті у майже два кілометри й Тедді щойно наказав усім надягнути кисневі маски. Пес уже похитувався, хоча, може, це тому, що він був у велетенському бомбардувальнику на чотири двигуни, який намагався набрати робочу висоту над Північним морем.

Тедді раптом згадав, як Мак співав «Буґі Вуґі» при поверненні з Турина. Навряд чи Щасливчик спромігся б на такі вибрики, проте брак кисню мав однакові наслідки що для людей, що для собак — у цьому сумнівів не було.

Може, псові було просто цікаво, куди це вони дівалися, коли залазили у металеву потвору. Може, керувався відданістю Тедді чи хотів випробувати свою псячу відвагу. Хто зна, що він там собі думав?

Усі, крім кулеметників, по черзі давали псові подихати зі своєї маски — цей досвід нікого не потішив.

— Це кисень, — пояснив Тедді Щасливчикові, примостивши власну маску йому на мордочку.

На щастя, це був короткий виліт — скидали бомби біля узбережжя Данії, а не летіли аж на Велике місто. Коли вони спокійно приземлилися, Тедді потай виніс пса з літака, сховавши під куртку.

Після того Тедді не забував запасну кисневу маску, щоб якщо їм трапиться ще якийсь знайда, його можна було підключити до кисню. Хоча хто у здоровому глузді стане ховатися в бомбардувальнику?

Коли він обернувся, пес з’явився, мов з-під землі, — мчав пляжем, захеканий, але нездатний пояснити, які пригоди його спіткали.

Возз’єднавшись, вони побрели далі уздовж пірсу, доки їх не перепинив фотограф — вони погодилися, щоб він їх сфотографував. Тедді йому заплатив і записав адресу своєї бази; коли повернувся за шість днів, фотографія, про яку він встиг благополучно забути, вже на нього чекала. Світлина вийшла гарна, він навіть думав наробити копій — наприклад, для Ненсі, — але так і не зібрався. Він, звичайно, був у формі, а Ненсі — у літній сукенці й гарненькому солом’яному капелюшку, дешеву обручку не видно. Вони посміхалися, мовби не було у них жодних клопотів. З ними був Щасливчик, який виглядав задоволеним собою.