Кейт Аткинсон - Руїни бога

Чутливий до кожного його подиху пес і собі прокинувся. Вони намостили йому кубельце із запасної ковдри, знайденої у шафі, в шухляді, яку витягли з туалетного столика.

— Овва, — сказала Ненсі, — та йому там зручніше, ніж нам на ліжку.

Хай би як абсурдно це звучало, Тедді соромився займатися з Ненсі коханням при собаці. Він боявся, що пес розгублено чи тривожно спостерігатиме за ними, проте коли він «в процесі» поглянув на шухляду («Усе гаразд, милий?» — спитала Ненсі), пес мирно спав. Не лізти, куди не слід — теж чеснота.

Добре вимощена шухляда і справді, мабуть, була зручніша за комкуватий, напханий кінським волосом матрац контр-адмірала, не набагато м'якший за «сухарики», які видавали Королівські повітряні сили. Прокинувся Тедді таким занімілим і нещасним, мов дев'ять годин просидів у «Галіфаксі». Ненсі, знов-таки, права — вона взагалі рідко помилялася: до уваги офіцерської дружини він вчора був неготовий. Він надто стомлений, щоб дати раду її павучим чарам.

Тедді виплутався з покривал і безгучно опустив ноги на підлогу, перш ніж Щасливчик устиг заскочити на ліжко й розбудити Ненсі (у казармі Тедді пускав пса на ліжко). Вони не закривали балконні двері на ніч, тож він прослизнув за завіси й вийшов на балкон, потягуючись і набираючи повні легені чистого повітря. Солоний присмак вітру приніс полегшу. Пес приєднався до нього — цікаво, що той думав про ці краєвиди?

— Це море, — нагадав Тедді собаці.

Дві ночі тому його новий літак, «К-Квіні», здійснив аварійну посадку в Карнабі. Карнабі — база при узбережжі з подовженою злітною смугою, що приймала всіх скалічених бідах, які ледве доволоклися додому через Північне море, а також тих, хто, як «К-Квіні», просто заблукав у імлі. Карнабі була обладнана «FIDO» [8] Fog Investigation and Dispersal Operation (FIDO) — розроблена під час Другої світової війни система розсіювання туману і смогу над злітним полем. — Прим. перекл. — Тедді вже не пам’ятав, що там значила ця абревіатура, щось із туманом. Уздовж злітної смуги провели трубки з тисячами галонів пального, які запалювали на випадок туману, щоб загублені та зранені дісталися додому.

Коли він нарешті повернувся на власну базу, Тедді взявся розповідати псові про Карнабі — раптом тому цікаво. Тоді і зрозумів, що, можливо, в нього проблеми. Тепер він розсміявся, згадавши ту мить, і почухав псові голову. Яка різниця? У цілого світу проблеми.

Балкон постраждав від морського повітря, крізь білу фарбу проступала іржа. Цілу країну треба ремонтувати. Цікаво, як скоро зміни стануть незворотні і Британія розсиплеться на іржу і порох?

Він не почув тихого стуку у двері, коли їм принесли замовлений звечора ранковий чай, тож здивувався, коли Ненсі вийшла на балкон і подала йому чашку на блюдці. Вона була у зручній бавовняній піжамі — «не як на медовий місяць».

— А у нас що, медовий місяць? — спитав Тедді, сьорбаючи чай, який вже почав холонути на ранковому повітрі.

— Ні, але ж міг би в нас бути медовий місяць? Спершу, звісно, треба було б побратися. То що, може поберемось?

— Що, зараз? — перепитав Тедді, питання вивело його з рівноваги. Якоїсь миті йому здавалося, що, може, вона приготувала йому сюрприз і отримала дозвіл на шлюб у місцевій церкві — і зараз до кімнати увірветься натовп Тоддів і Шоукроссів, щоб їх привітати.

Йому згадався Вік Беннетт, який так і не дожив до свого весілля — а то вони гульнули б, попри стан Лілліан. Він почувався винним за те, що більше не зв’язувався з його родиною й нічого не знав про Вікову дитину. Про Едварда. Чи, може, про доньку. Лілліан і дитина житимуть собі далі, а ось спогади про Віка поволі стиратимуться, доки не настане день, коли ніхто вже його не пам’ятатиме. «Він писав, що кращого чоловіка він ніколи не зустрічав». Якби ж то Вік пожив довше, подумав Тедді — зустрів би багатьох значно кращих людей.

— Та ні, не зараз, а після війни.

О, після… — подумав Тедді. Така от вишукана брехня.

— Так, — сказав він, — звичайно, поберемося. То що, тепер ми заручені? Хочеш, стану на коліна?

Він поставив чашку і блюдце на балкон, став на коліна (пес з інтересом спостерігав) і сказав:

— Ненсі Роберто Шоукросс, чи можна попросити вашої руки? (Так же треба казати?).

— Залюбки.

— Тепер треба купити обручки?

Вона задерла палець:

— Поки що і це згодиться, а принагідно купиш мені діамант.

Так вони і побралися з обручками з універмагу. «Вона мені дорога, як пам’ять», — сказала Ненсі, коли він вдягнув ту їй на палець у Челсі після війни.