Кейт Аткинсон - Руїни бога

Бідолашний Сонні так ніколи й не дізнається правди й житиме з тягарем вини ціле життя чи бодай доки не стане буддистом і не відкине своє минуле.

(Та тобі ж було сім років! — волала Берті. \— Як можна було тебе звинувачувати?)

— Він житиме у нас, — сказали баба завучеві.

— Сподіваюся, в ланцюгах, — розсміявся той.

Тепер він мочився у ліжко щоночі, а інколи навіть пісяв у штані вдень. Він втратив владу і над тілом, і над розумом. Це його лякало. Вони «найняли гувернера», такого собі містера Алістера Тредвелла — його педагогічні методи зводилися до того, щоб повторювати одне і те саме дедалі гучніше, доки не увірветься терпець. Містер Тредвелл увесь час торочив Сонні про заподіяну йому «несправедливість» і про те, що «справу проти нього сфабрикував» якийсь зловмисник. Він навіть не лишався з тим малим сам-на-сам! Але варто комусь поставити твою репутацію під сумнів, як це кінець.

Вони займалися за столом у вітальні, що був такого самого розміру, як не більший, ніж ціла вітальня у Тедді. Містер Тредвелл обідав бутербродами з яйцем і потім цілий вечір дихав на Сонні яєчним духом. Сонні зазвичай засинав, а коли прокидався, то містер Тредвелл читав грубу книжку. («Це Толстой»). Сонні «практично не піддається вихованню», — повідомив містер Тредвелл бабі.

— Тебе що, нічому не вчили в попередній школі? — раз у раз питав він. — Що, навіть основ не вчили? Ч-П-А?

Виявляється, не вчили. У вальдорфських школах основам вчили допіру шестилітніх, тож Сонні днями малював крейдою і виспівував пісеньки про гномів, янголів і ковалів, а загадкова трійця Ч-П-А була лише жаскою тінню на далекому обрії.

Одного дня, коли вони займалися тим, що містер Тредвелл називав «елементарною арифметикою», яка для Сонні була геть не елементарна, Сонні зрозумів, що хоче в туалет, але містер Тредвелл відрубав: «Спершу заверш додавання, будь ласка», — тож коли він завершив додавання, себто коли містер Тредвелл змирився з тим, що не отримає правильної відповіді, — стало ясно, що до туалету Сонні не добіжить. Найближчий туалет — «вбиральня внизу» — був за багато кілометрів від нього, тож він незграбно помчав туди і ледь не впав, коли звернув за ріг і врізався в бабу.

— Мушу бігти, — сказав він.

— Нічого не забув?

Він запанікував, бо йому нічого не спадало на думку, а ще йому дуже-дуже хотілося в туалет. Що ж він забув?

— Будь ласка — спасибі — на здоров’я, бабусю, — розпачливо пробелькотів він, намагаючись перебрати всі можливі відповіді.

— Вибач, — сказала вона.

— Гаразд, — сказав він.

— Ні, вибач.

— Так, гаразд.

— Ти забув сказати «вибач».

Проте було вже пізно, йому нагально треба було по-великому. Він прийняв блискавичне рішення, як краще — у штани чи без штанів. Що зробив би містер Гречність? Мабуть, краще не марати штанів, тож він за прикладом собак присів на килимі.

Бабуся заволала так, мовби на неї накинувся убивця.

— Що це ти робиш?!

— Сру, — сказав він, у сум'ятті сягаючи по слово, яке часто вживала мама («треба називати все своїми іменами»).

— Що? — Здається, їй аж перехопило подих, тож вона спробувала вхопитися за якусь декоративну деталь (як виявилося, жардиньєрку), і та перевернулася. На шум прибігли місіс Керріч і Томас.

— Ах ти гівнюк малий!!! — закричала місіс Керріч.

Але ж собаки так робили!

— Ковбаски, — звернувся він до баби.

Тут надбіг ще й містер Тредвелл. Йому було дуже соромно, що за таких обставин довкола зібралося стільки людей.

— Таких бридких хлопчисьок ще світ не бачив! — закричала баба, а він заволав на неї:

— Ах ти ж курва!

Шмяк! Хтось (як потім виявилося, то був Томас) стукнув його так, що він перелетів кімнату і врізався у найближчу стіну.

Сонні відіслали в його кімнату.

— Наш маленький лорд Фаунтлерой сьогодні не вечерятиме, — сказала місіс Керріч. — Вважай за щастя, якщо тебе взагалі ще колись погодують.

Голова жахливо боліла від удару об стіну. Краще б його переїхав потяг.

Але його врешті таки погодували. Наступного ранку місіс Керріч принесла йому тарілку каші й порадила сидіти в кімнаті й «не висовуватися», що він і робив — не висовувався, — коли до маєтку прибули Тедді та Берті.

Врешті-решт, коли вони вже стомилися сіпати дзвінок, двері підозріливо прочинилися.

Місіс Керріч повела їх углиб довгого передпокою. Стан передпокою і кімнат за відчиненими дверима вичерпно засвідчували, що маєток геть занедбаний.